Я не був бітломаном, з усіх дисків мав лише «Білий альбом», пісні ліверпульців здавалися аж занадто солодкі, занадто мелодійні, занадто традиційні, але, пам’ятаю, колись мене неприємно дряпанула характеристика творчості Леннона-МакКартні-Харрісона-Старра як «пісень дитинства» — причому з вуст їхнього щирого шанувальника. Я ж слухаю, та хіба я дитина? А з другого боку, чому тоді дівоцтво так верещало? Дивитися ту чорно-білу хроніку з заплаканими, а то й непритомними від щастя панянками без сміху неможливо. Коротше кажучи, як не поглянь — геть незрозумілий феномен.
Свого часу на кафедрі театральної критики мене навчали розбирати будь-який твір — чи то п’єсу, чи спектакль, чи фільм, чи роман, чи оповідання — виходячи з його назви. «Beatles» — насправді спотворена форма слова «beetles», тобто «жуки». При спробі передати назву гурту українською з урахуванням цього нюансу, то приблизним перекладом буде щось на кшталт «Жюки». Таки забави зі словами, до речі, полюбляв Леннон, він навіть випустив книжку абсурдних заумних оповідань; але оце «Жюки» нагадує радше дитяче, підліткове навмисне псування слів: суб’єкт мови, знає, як пишеться слово, але навмисне чинить по-своєму, бо таке порушення само по собі виглядає маленьким бунтом проти правил граматики, а якраз оці правила є чи не найперші норми, що наполегливо втовкмачує дитині дорослий світ.
Отут, власне, і криється відповідь, та й вона не надто оригінальна. Таке траплялося й раніше, але саме з отими неправильно названими «Бітлз» дітлашня усіх континентів здобула нарешті свою повноцінну частку в культурі, нехай і масовій, саме завдяки їм захопила чималий плацдарм, на якому закони дорослих не діяли. Адже всі попередні століття людської цивілізації стосунки старших і молодших визначалися жорсткою ієрархією: доки ти дитина — вчися, працюй, корися; як виростеш — працюй, споживай, здохни. А жити ж коли? — подумало перше повоєнне покоління, до того ж маючи перед очима красномовні приклади, якою кров’ю обернулося правління «моральної більшості». Революція молодих вибухнула не в 1968-му, а майже десятьма роками раніше. І її бойовим кличем був отой дитячий вереск, а зброєю і ватажками водночас — ті, кого нині лишилося тільки двоє. «Бітлз» просто звільнили нас від надокучливої влади дорослих, мимохідь виробивши матрицю того звільнення, яку й досі успішно використовують усе нові й нові генерації бунтівників: музика як перший камінь уявної чи реальної барикади.
Як зайшла вже мова про будівництво, то доречно згадуються нотатки одного знаменитого архітектора-новатора початку 60-х. У заочній полеміці з котримсь своїм опонентом той пан провів доволі несподівану аналогію: мовляв, консервативні сучасники модерну архітектуру відкидають, а «Бітлз» слухають залюбки; мовляв, «Бітлз» через 50 років забудуть, але ж вони все одно мають право на існування — тим паче мають таке право і нові ідеї містобудування, адже то на віки.
Що ж, реформатор помилився. Півстоліття минуло, а про «Бітлів» ніхто й у гадці не має забувати, та й екстравагантні колись будівлі вже стали класикою, і жити в них є кому, бо дитинство не кінчається, і революція триває.
