Американського письменника-фантаста Рея Бредбері цілком слушно називають людиною-епохою. На його творах та ідеях зростало не одне покоління землян. Його оповідання продовжують вивчати в школах і читати дітям, а книжки дарувати коханим чи просто знайомим.
З ім’ям Бредбері у більшості з нас пов’язана подорож в чудовий світ наукової фантастики. Cам Рей поринув у нього ще хлопчиськом, коли йому до рук вперше потрапили комікси. Він зачитувався творами По, Веллса і Верна і Берроуза. Тому рішення 12-річного Бредбері стати письменником анітрохи не видається дивним.
Народився майбутній автор «Марсіянських хронік» 22 серпня 1920 року в містечку Вокіган (Іллінойс). 1936 року його родина переїжджає до Лос-Анджелеса, де Рей закінчує середню школу. До коледжа він так і не вступив — за браком коштів. Трохи пізніше, в одному з інтерв’ю він, вже будучи відомим письменником, скаже: «Школи не вчать дітей нічого, зростає покоління без мізків — у голові лише телебачення і комп’ютерні ігри: вони не вміють читати й писати, а про Достоєвського думають, що він ватажок російської мафії. Вчителі лінуються виховувати в учнів любов до читання, а це дуже небезпечно — можна знов отримати вогнище з книжок, як при Гітлері. Знаєте, я навіть радий, що не маю вищої освіти». По суті, вона була йому ні до чого. Він «закінчив» бібліотеку і до кінця свого життя вважав її та живе спілкування у стократ кращим від віртуального. Саме тому його називають self-made man — людиною, яка створила себе сама.
«Ідіть до бібліотеки і створіть мережу з півдесятка своїх друзів та приятелів, як це робив я впродовж всього свого життя, — радить Бредбері. — Облиште балачки по телефону, а тим більше — через ідіотський Інтернет. Це марнування часу. Люди говорять про Інтернет як про творчий інструмент письменника. Я кажу: «Дурниці. Не піддайтеся цьому. Досить точити ляси з усім світом, беріться до діла».
Одного дня Бредбері скаже, що йому було потрібно 10 років, аби написати перше більш-менш пристойне оповідання. Проте першим успіхом стали «Марсіянські хроніки» — науково-фантастичний роман, виданий 1950 року. А ось хрестоматійний роман-антиутопія «451 градус за Фаренгейтом» (1953) стане вершиною творчості письменника і принесе йому світову славу й визнання. «Є злочини гірші, ніж спалювати книжок. Один з них — не читати їх», — скаже якось Бредбері, відповідаючи на запитання про цей роман.
Утім, помиляються ті, хто зараховує Бредбері винятково до письменників-фантастів. Серед написаного ним — 600 оповідань, 30 книжок, а також безліч віршів, есеїв, кіносценаріїв — у нього є дуже багато і «приземлених» творів. Проте якщо вчитуватися і в Бребері-фантаста, то розумієш, що його фантастика прихована не в чудових космольотах і далеких міжгалактичних мандрах. Бредбері подає фантастику як складову самого буття і його сприйняття.
Усе своє життя письменник жив з однією жінкою — Маргарет. Разом вони виховали чотирьох доньок. «Любов — ось відповідь на будь-яке запитання і єдина спонука щось робити. Якщо ви не пишете історій про те, що любите, вони ніколи з вами не відбудуться», — скаже якось Бредбері. Цим почуттям просякнутий кожен твір письменника. Чи то невеличкі оповідання: «Ракета», «На захід від жовтня», «Лорел і Гарді», «Про блукання вічні й про Землю», чи то роман «Вино з кульбаб», що становить разом з іншими двома «Літо, прощавай!», «І насувається біда» трилогію спогадів Бредбері про своє дитинство. «Ранок був тихим, місто, оповите пітьмою, мирно ніжилося в ліжку. Настало літо, і вітер був літній — тепле дихання світу, неспішне й ледаче. Щойно встанеш, визирнеш у віконце, й одразу зрозумієш: ось вона починається, справжня свобода й життя, ось він, перший ранок літа»*...
Навіть на схилі віку письменник не переставав дивуватися й фантазувати. У день його 90-річчя журналісти запитали в нього: чому досі не відбулося заселення Марса, яке він описував в «Марсіянських хроніках?». На це письменник відповів, мовляв, через те, що люди — ідіоти. «Вони зробили багато дурниць: вигадували костюми для собак, посаду рекламного менеджера та штукенції на кшталт айфону, не отримавши натомість нічогісінько, окрім кислого післясмаку. А от якби ми розвивали науку, освоювали Місяць, Марс, Венеру... Хтозна, яким був би світ тоді? Людству дали можливість підкорювати космос, але воно хоче займатися споживацтвом — пити пиво й переглядати серіали. Ви особливо не звертайте уваги, це старече бурчання (сміється) — адже мені невдовзі сто років...».
Бредбері не дожив до 92-річчя, проте його творчість на століття переживе свого творця і буде ще довгою пам’яттю про нього. Безсмертям.
* Р.Бредбері «Вино з кульбаб». — М.: Ексмо, 2008.
