Прийшов електронний лист: запросили на зустріч випускників. Раптом. Виявляється, вже 25 років минуло. Як знайшли — кат знає. Їхати не збирався. Єдине, що мені насправді подобалося у нашій «зразково-показовій» школі №23 міста Дніпропетровська — уроки російської мови і літератури. Вчителька сама була схожа на старорежимних інтелігентних пань з романів ХIХ століття: зм’яким, добре поставленим голосом, в окулярах, і ще дуже запам’яталася вічна біла в’язана шаль у неї на плечах. Вона якось так нас учила, що читати необхідні твори було цікаво. І Толстого, і Достоєвського, і Чехова. Світову літературу вона теж викладала, тому в того ж «Фауста» я просто закохався. А п’єси — наприклад, «Вишневий сад» або «Міщанин у дворянстві» — ми взагалі читали в особах. Потім через багато років, коли в Театральному треба було проходити світову літературу і драматургію, я постійно натрапляв на знайомі фрагменти в тих чи тих текстах: спрацьовувала шкільна пам’ять.
З «учілкою» української була зовсім інша картина — всі твори вона розбирала через призму гноблення багатими — бідних, а у всіх неприємностях героїв завинив «стрій». Ну, з нею було все зрозуміло — її чоловік обіймав якусь посаду в райкомі, тому її і терпіли — при повному незнанні української. На щастя, на уроках російської партійна лінія вважалася поганим тоном: коли відмінниця Свєта Сумська на розборі «Вишневого саду» почала доповідати, що в негараздах Раневської і Гаєва винуватий… ага, «стрій» — «русичка» її просто обірвала.
Не складалося і з іншими вчителями, особливо з класною. Таких класних теж частенько змальовували у старих романах, щоправда, в менш романтичному стилі... Та менше з тим. Це я до того, що жодних сантиментів щодо шкільних років не мав. Як випустився, постарався все забути, навіть ім’я «русички». Але таки поїхав, урешті. Сам не знаю, чому.
На зустріч трохи запізнився. В обличчя впізнав лише Іру Кравчину — вона мені і написала, з нею були нормальні стосунки. Серед пузатих, лисих, постарілих дядьків не впізнав жодного, навіть після того, як представлялися по імені. Новини спочатку текли уривчастим струмком, потім хлинули повінню. Відмінниця Свєтка, виявилося, сама пішла у вчительки (аякже!), ще й фізику веде, і сама стала схожа на класну, Іра в неї лаборанткою. Інша Свєтка, Панасенко, живе в Нью-Йорку, працює продавцем. Шебутна й крута Оля Безугла — стоматологом у Криму. Красуня Олена Пальцун — закінчила дніпропетровський універ, захистила кандидатську по математиці, зараз дублянки продає. А Костя Рощін так і не став офіцером. А Мендельсон працює, здається, кардіологом. А Каратеєв досі неодружений. А Жека Тормантовський — в Едмонтоні. А син класної, Мишко, вже підполковник міліції, судмедексперт. А трьох найбільших хуліганів класу, від яких мені добряче діставалося — здорованя Бондаренка, веселуна Кондратюка і башибузуки Корчуганова — нема.
Нас повели неосвітленими сходами вверх, в єдиний освітлений кабінет. Така ж сама брунатна фарба уздовж плінтусів. І так же точно пахне. На третьому поверсі я чомусь звернув у бокове крило.
Стояв сам у довжелезному, абсолютно порожньому коридорі.
Темно і тихо.
Темно і тихо.
Темно і тихо.
Щось таке ж, темне, мовчазне, недобре, почало заливати мене зсередини. Раптом зрозумів: такий самий коридор я постійно бачу у самих своїх глибоких, безнадійних кошмарах.
Бондаренко. Позичив багато грошей. Повернути не зміг. Утік за кордон. Там і загинув за нез’ясованих обставин. Скоріше за все, вбили.
Кондратюк. Багато пив. Знайшли у підвалі. Отруївся паленою горілкою. Помер у токсикології.
Корчуганов. Відсидів. Бачили в Дніпродзержинську. Повісився.
Я йшов по слизьких, розбитих тротуарах дуже швидко, майже біг. Машини бризкали у спину мутним жовтим світлом, виказуючи мою втечу. Але з кожним кроком, кожною фарою, кожним ліхтарем страх відставав, поступово перетворюючись на розмиту темно-сіру тінь, що судомно похитувалась у далеких шибках.
Вчительку російської звали Бушуєва. Валентина Михайлівна Бушуєва.
