Хроніка, починаючи з 16 вересня, розкручувалася спочатку мляво й неспішно, а потім дедалі грізніше набираючи обертів, втягуючи у вир подій дедалі більше людей, інституцій та країн.
Уперше інформація про зникнення журналіста з’являється на сайті «Української правди». Наступного дня практично всі ЗМІ повідомляють про новину без особливих коментарів, а з Центру громадських зв’язків київського міліцейського главку пояснюють, що заяви про зникнення Георгія Гонгадзе не надходило і що про це міліція дізналася з Інтернету.
18 вересня редакція газети «День» довідалася від колег Гонгадзе, що співробітник посольства Грузії розповів про дзвінок невідомого, який стверджував, що до першої години дня Георгій був живий і перебував у Московському районі столиці. Про це, за його словами, знають троє осіб (названо прізвища). Цього ж понеділка Президент України Леонід Кучма доручив розслідування обставин зникнення Гонгадзе «взяти під особливий контроль», а СБУ, як повідомили у її прес-центрі, підключилася до пошуків.
19 вересня столичні правоохоронці оголошують, що заява про зникнення вже надійшла і вказують контактні телефони. Тоді ж у пресі з’являються посилання на сайт «Української правди», де ще з літа «висів» матеріал про кримінальну перестрілку в Одесі, у зв’язку з якою правоохоронці опитували рідних та знайомих Г.Гонгадзе в контексті його можливої причетності, а також відкритий лист самого журналіста до Генерального прокурора України, в якому повідомлялося про стеження, яке ніби ведеться правоохоронними органами.
Зрештою, свою «пасочку до пісочниці» у вигляді заяв різної тональності та адресності долучають депутати та фракції. Коло бажаючих тією чи іншою мірою «засвітитися» в контексті справи зростає. З’являються різні версії. Одні, при всій суперечливості, цілком вмотивовані, інші — за принципом «притягування» однієї події до іншої, — як то кажуть, «у городі бузина…». Так, спочатку «Україна молода» від 19 вересня чомусь згадує, можливо й справедливу, але явно далеку від самого факту зникнення журналіста обставину: «…критика уряду Віктора Ющенка базується винятково на ставленні до нього та членів його команди з боку олігархічних груп...», а потім «Независимая газета» — у матеріалі «Зник керівник опозиційного Інтернет-видання. А дві українські газети опинилися під загрозою закриття» — пише про харківську газету «Красное знамя» та львівську «Ідеаліст», яких представники Держкомінформу звинуватили у ксенофобії та антисемітизмі й асоціативний ряд з якими та зникненням Г.Гонгадзе зрозумілий, мабуть, лише журналістам «НГ».
Починають лунати і перші виправдання з боку правоохоронців. Мовляв, відкритий лист до Генпрокурора М.Потебенька Гонгадзе розповсюдив через Інтернет, а не надіслав офіційно. А оскільки в Генпрокуратурі нема Інтернету і в окремих відділах досі працюють на друкарських машинках, то і цього листа, звісно, не бачили. («Факты и комментарии», 19 вересня 2000 року). Невдовзі це твердження спростовує О.Притула, твердячи, що листа таки було надіслано офіційно.
19 вересня у контексті теми зникнення журналіста вперше озивається Олександр Мороз: «Гонгадзе неодноразово заявляв про те, що його переслідують і навіть шантажують…» Також пан Мороз вважає, що Гонгадзе «не подобався владі», але зазначає: «проводити тут прямий зв’язок не слід». («Сегодня», 19 вересня 2000 року).
Супутні факти, версії, спроби пояснити, чому журналіст з Інтернет-видання, яке явно не може претендувати на масовість в українських реаліях, став об’єктом викрадення, продовжують наростати як снігова брила: «…Гонгадзе у травні — червні безвиїзно перебував у Вінниці. Він керував піаром та соцдослідженнями виборчої кампанії нинішнього мера міста Володимира Ваховського». («Киевские ведомости», 20 вересня 2000 року). І ще: «…співробітники Георгія стверджують, що, скоріш за все, руку до зникнення журналіста приклали не ті люди, яких він критикував, а їхні вороги. Щоб, у свою чергу, дискредитувати опонентів. Словом, він став пішаком у чийсь великій грі.» («Комсомольская правда», 20 вересня 2000 року).
Відгукуються й ті, на чию найбільшу зацікавленість у зникненні журналіста натякають. Зокрема, Олександр Волков заявляє з приводу «компромату», який розміщувався в «Українській правді»: «Георгій просто передруковував «сміття, яке було зібрано до того» («Киевские ведомости», 21 вересня 2000 року).
21 вересня створюється депутатська слідча комісія. А 50 парламентських журналістів, викинувши в зал листівки із закликом «Знайдіть журналіста!», залишають ложу преси у Верховній Раді на знак протесту проти неефективних дій правоохоронців. За що того ж дня окремі з них «отримують на горіхи» від своїх керівників — мовляв, не справа журналістів із приватних телеканалів проявляти солідарність у такий спосіб. Водночас «…заступник міністра внутрішніх справ, начальник Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Микола Джига (…) робить (…) заяву про те, що він виключає можливість політичної версії того, що сталося (…) Єдиним аргументом цього виставляється: …Гія не був «соціально небезпечним…» («День», 23 вересня 2000 року).
22 вересня свою стурбованість фактом зникнення журналіста висловив на засіданні кабміну прем’єр Ющенко. А «…посол США в Україні Стівен Пайфер заявив, що жодна силова структура світу не могла б заявити про відмову розробляти будь-яку з тимчасових версій, не мотивуючи це реальними аргументами. Також пан посол дав зрозуміти, що вони те, що сталося, пов’язують саме із ситуацією навколо наявності (або відсутності) в Україні умов для безпечного та якісного виконання своїх професійних обов’язків журналістами і що коли протягом деякого часу ситуація зі зникненням Г. Гонгадзе не буде правоохоронними органами з’ясована, іміджу України у світі буде завдано значної шкоди.» («День», 23 вересня 2000 року).
Журналісти дедалі активніше починають заявляти, що готові від закликів «Знайдіть Гонгадзе» перейти до власних розслідувань. Симптоматично лунає й гіпотеза Леоніда Кравчука: «Якщо уважно придивитися до парламенту України, то видно, що вже почалися перші поштовхи до виборів 2002 року. Зараз багато робиться такого, що не є необхідним для справи, але може послужити для підняття іміджу деяких депутатів і фракцій. Мета одна: загострити ситуацію.
Всі вносять свої пропозиції, щоб показати свою роль у захисті журналіста. А практично є державні органи, які за це відповідають: міліція, Генпрокуратура, СБУ. Справа ВР — заслухати інформацію, а не перетворювати ці слухання на політичну справу.» («День», 23 вересня 2000 року).
Усе це й надалі супроводжується суперечливими заявами правоохоронців, депутатів, колег-журналістів. Зокрема, 25 вересня Микола Джига повідомив: «…є достовірна інформація, що увечері 17 вересня Георгій Гонгадзе був живий. Є два свідки, які бачили його орієнтовно о 8 вечора в барі «У Еріка» Московського району Києва.» («Сегодня», 26 вересня 2000 року). З подачі народного депутата Сергія Правденка, який по телефону розповів Юрію Кравченку, мовляв, невідомий розповів йому, що Гонгадзе, маючи певну суму грошей, зник, починає мусуватися тема боргів Георгія (називається сума $5000), згадується якась аварія, нібито вчинена ним у Туреччині, паспорт, буцімто залишений у заставу, тощо.
27 вересня 2000 року газета «Сегодня» сповістила, що допомогу у розслідуванні запропонувало ФБР США, а двома днями раніше в.о. керівника Головного управління МВС у Києві Юрій Черкасов оголосив, що столична міліція ініціювала пошук через Інтерпол.
28 вересня, тобто через 12 днів після зникнення, вустами Миколи Джиги «…міліція нарешті визнала основною версією зникнення журналіста Георгія Гонгадзе — його професійну діяльність». («Вечірній Київ», 28 вересня 2000 року). Проте версія зникнення «за власним бажанням» і надалі залишалася у полі зору правоохоронців, про що свідчить заява того ж Миколи Джиги («Голос України», 5 жовтня 2000 року).
І ось, коли, здавалося б, вичерпано запас фантазії щодо версій та пліток, справа отримала новий поштовх: «…Києвом з реактивною швидкістю пролетіла чутка про те, що в лісосмузі під Таращею (Білоцерківський район Київської області) нібито знайшли тіло людини, яка за прикметами нагадує зниклого журналіста Георгія Гонгадзе» («Сегодня», 10 листопада 2000 року).
Знову повідомляються суперечливі новини: «…знахідка явно не пiдходить «за віком». Тіло невідомого чоловіка пролежало в землі близько трьох років...» («Сегодня», 10 листопада 2000 року); або: «…Георгій під час грузино- абхазького конфлікту дістав осколочне поранення руки. Судмедексперти підтверджують, що на знімку видно металеві осколки. (…) Експерт також описав колегам Гонгадзе (зверніть увагу — описав, а не показав) знайдені срібний браслет, талісман, який носив Георгій, перстень. (…) Друзі зниклого журналіста з опису переконані, що це саме його речі. («Голос України», 17 листопада 2000 року).
І знову відбувається те, що важко піддається логіці: судмедексперт пропонує колегам Г.Гонгадзе (а не рідним!) забрати труп, спершу написавши офіційне впізнання тіла. Після судмедексперт Воротинцев видає журналістам довідку про смерть і тіло дозволено забрати. Однак невідомі вилучають тіло з моргу і вивозять невідомо куди. Увечері слідчий повідомляє Олені Притулі, що труп знайшовся. Нарешті з міського управління розшуку зателефонували й дружині Георгія Милославі та запросили на впізнання. Однак офіційної процедури так і не відбулося.
У парламенті на вимогу надати змогу висловитися тимчасовій комісії Іван Плющ «…сказав, що цей виступ запланований на п’ятницю, і дав протокольне доручення міністру внутрішніх справ Юрію Кравченку підготувати проміжну інформацію за фактом виявлення тіла журналіста Георгія Гонгадзе (? — Ред .) і надати її того ж дня, в четвер». («День», 17 листопада 2000 року).
Силовики знову відмовлялися давати коментарі, оскільки, мовляв, ніякої інформації не мають. Потім Микола Джига визнав, що тіло в них, а остаточні результати експертизи будуть відомі через тиждень. У свою чергу заступник міністра внутрішніх справ Володимир Мельников заявив, що рано робити будь-які висновки відносно смерті Гонгадзе, поки немає офіційного документа, який свідчив би про те, що тіло, знайдене в Таращанському районі, належить саме йому. Починаються тривалі перипетії з експертизами.
І ось тут на тлі усієї цієї плутанини 28 листопада з трибуни парламенту Олександр Мороз звинувачує Володимира Литвина, Юрія Кравченка, Леоніда Кучму. Мороз каже, що має як доказ аудіозапис розмови шефа МВС та Леоніда Кучми, наданий офіцером СБУ. Після заяви лідер соціалістів проводить прес-конференцію і демонструє запис. А в кулуарах одразу почали говорити про те, що Олександра Мороза серйозно підставили, «…причому його ж люди, і тепер можна поставити «хрест» на його політичній кар’єрі. Постійний представник Президента України у Верховній Раді Роман Безсмертний заявив, «що такі дії народного депутата України вже самі по собі місять ознаки злочину (…) Віце- спікер Віктор Медведчук також вважає, що Олександр Олександрович тепер матиме серйозні юридичні проблеми.» («Україна Молода», 29 листопада 2000 року). Із свого боку, Олександр Мороз тлумачить неповороткість правоохоронців як свідчення «спланованості справи» («Факты и комментарии», 29 листопада 2000 року).
Практично одразу лунають заяви, мовляв, достовірність касет ще потрібно довести (зокрема, з вуст А. Матвієнка у тих же «Фактах и комментариях»). Таким чином, тривала епопея хаотичних вербалізацій хитання від крайнощів до крайнощів протилежних взаємовиключних версій «він — не він» (щодо експертизи «таращанського тіла») та часто відвертого знущання над почуттями рідних, — усе це нібито відступає на другий план, поступаючись проблемі експертизи касет.
Потім буде ще багато заяв, оголошення про судові позови, наметове містечко, заміна «головного замовника» з Володимира Литвина на Леоніда Кучму, акції протесту під гаслами «Україна без…» та масовки «трудящих» «Україна за…», демонстрація депутатської білизни в аеропорту «Бориспіль», буде створення ФНП, нові й нові експертизи та нові й нові касети, буде справа Ю.Тимошенко, масові заворушення 9 березня, надання політичного притулку низці осіб у США та Великій Британії, вельми «доречна», майже за Сталіним, статистика зниклих в Україні впродовж року, пошуки «зовнішнього ворога», закордонні інтерв’ю та свідчення майора Мельниченка, відставка Юрія Кравченка й Леоніда Деркача на тлі послідовної відсутності конкретних дій та прозорих процедур розслідування, дедалі частіші, особливо останнім часом, портретно-психологічні замальовки Гії в пресі, мовляв, «був нерозбірливий», «займався піаром», «сам нарвався» і ще, і ще, і ще…
Скажу відверто, коли перечитав цю, укладену мною ж, далеко не повну хронологію, мені, хоч я і не з лякливих, стало страшно. Коли в організмі людини органи й системи починають працювати хаотично і розбалансовано чи взагалі відмовляють — лікарі ставлять діагноз і починають лікування. Щось подібне відбувається і з суспільством — адже воно також є сукупністю органів і систем. Однак тут є суттєва різниця: на відміну від хворої людини, у суспільстві все, що виконує роль органів і систем, на досить тривалий час можна замінити тим, що лише імітує саме себе й власну діяльність, а насправді є муляжами. І підміни не помічають, доки не станеться подія, коли нараз стає зрозуміло: увесь комплекс захисту й імунітету недієздатний — він просто не працює, хоч саме тепер, у цю хвилину, особливо необхідний...
Коли людина з погонами порушує присягу і колеги спочатку відмахуються, мовляв, «він не наш», потім у кращих традиціях «таврують за спробу дискредитувати…», а політики (у тому числі теж «опогонені» й «олампасені»), покликані здійснювати контроль цивільних над військовими, називають відступника ледь не героєм, тоді невідомо, чи на погонах одних є честь й чи знають інші, принаймні, що таке відповідальність і що воно таке — їхня роль.
Коли правоохоронці чекають, поки їм дасть доручення Президент, а потім поводяться так, нібито головне для них не виконання конституційних функцій, а суть справи, а лише подання «об’єктивок»; коли факт зникнення конкретного громадянина, горе матері, дружини й дітей для них важить значно менше, ніж особиста гарна міна; коли служби починають діяти, лише почувши команду «фас!» — і то лише стосовно виокремленого із загальної практики суб’єкта, — тоді невідомо кого і від кого вони в цій країні захищають та в якій формі існують у нас конституційні норми — в повсякденній і повсюдній, вибірково- ситуативній чи лише на папері.
Коли ті чи інші журналісти продукують більше піару, ніж інформації, й у купі з «підшефними» політиками переймаються проблемами самореклами в рамках тієї чи іншої «тусовки» запопадливіше, ніж реальною інформаційною роботою (причому явно активніше, ніж свого часу той же Г.Гонгадзе), а потім пишуть і говорять про зниклого колегу, мовляв, «загрався», «запіарився», та видають свої кухонні чи підказані на планірці думки за реалізацію права на свободу слова, тоді невідомо, чи є в нас журналісти і журналістика взагалі як інструмент інформування, відповідальної громадської критики й контролю.
Коли власники ЗМІ і їхні керівники за прояв елементарної професійної солідарності розпікають парламентських журналістів, а потім на «летючках» роздають «рознарядки» коли і як, на якого політика «наїжджати», тримаючи медіа як засіб власного політичного промоушена, соціальної «заказухи» чи «бойового листка» на час виборів, тоді невідомо, чи доцільно говорити про існування в Україні пресового й радіотелевізійного бізнесу та національного інформаційного простору як чинника прийняття адекватних рішень в усіх сферах і на всіх щаблях.
Коли фахівці з піару та політичної реклами, імітуючи застосування мудрагельних супертехнологій, насправді створюють такий «імідж» своїм замовникам, що їм після того, як кажуть, навіть матеріальну відповідальність за швабру й ганчірку годі довірити, тоді невідомо, за що і хто насправді платить та чи можна їм доручати таку справу.
Коли Президент послуговується текстами, написаними тими, хто не співвідносить свою і його відповідальність; не відає, що виправдовуватися — це не «царська», як то кажуть, справа; хто не розуміє, що в багатьох країнах їхні лідери теж живі люди і далеко не царі Соломони, але на те й існує команда професіоналів, щоб бачити адекватність ситуації й аудиторії і не «підставляти»…; хто не дає собі звіту в тому, що пояснення виправдання, звернення Президента до народу з такого приводу можуть мати місце лише після того, коли у нього офіційно запитають: «Було чи не було?» (як свого часу в Клінтона) і коли є кому запитати, — тоді невідомо чи вміє владна машина тримати удар, чи є вона інституційно збалансованою й передбачливою і чи виросла вона з дитячих штанців страху та неврастенічних реакцій на будь-яку критику.
Коли опозиція не має елементарної волі й відповідальності, аби визначитися, що вона хоче і може: вести конструктивний діалог й досягати компромісів чи розігнати поліцію тракторами й зайняти урядові приміщення, а відтак і перебрати владу, як це зробили серби (мовляв, переможців не судять); а натомість обмежується повторами акцій дев’ятирічного зразка у вигляді фарсу чи просто вуличним хуліганством, тоді невідомо, чи є в нас опозиція.
Коли політики й громадські діячі, які займають суспільну нішу еліти й совісті нації з огляду на заслуги періоду визвольних змагань, боротьби за незалежність чи успіхи нової доби, топчуться по символах цієї здобутої держави — по прапору, по Президенту (йдеться не про особу Леоніда Кучму, а саме про інститут Президентства), смакуючи з касет ненормативну лексику, якою самі ж нерідко послуговуються, та забуваючи, що підглядати в щілину низько, прослуховувати телефон сусіда без санкції злочинно, а записування розмов Президента, які, крім матюків, можуть місти таємні дипломатичні відомості, є зрадою Держави і не витримує виправдань, мовляв, «я за нього не голосував» або «мені здалося: він замислив лихе», — тоді невідомо, чия в нас еліта, совість нації та інтелігенція і чи є вона взагалі.
Можливо, найголовнішим уроком справи Гонгадзе повинно стати те, що всі, від Президента до референта, від міністра до патрульного, від власника ЗМІ до репортера, від Генпрокурора до експерта, від пастиря до мирянина, від водія до пасажира, від поета до видавця, від депутата до виборця, від опозиціонера до представника більшості, від працедавця до робітника і т.д., — усі повинні почати не імітувати, а добросовісно робити свою, і тільки свою справу. Або довірити це іншим — тим, хто робитиме це добре і відповідально. І у такий спосіб виражатиме свою дуже велику любов до свого ближнього, до свого народу, до своєї і нашої України.
КОМЕНТАРI
Олександр ЛАВРИНОВИЧ , народний депутат України, державний секретар Міністерства юстиції України, голова слідчої комісії ВР у справі зникнення журналіста Г. Гонгадзе:
— На превеликий жаль, слід константувати, що Георгій заплатив своїм життям у внутрішньосуспільній боротьбі, яка зараз відбувається в Україні. Напевне, можна говорити про уроки, які, на мою думку, уже засвоєні нашим суспільством. Урок перший — у нас існує поки що неспівпадiння між ухваленими в нашій державі правовими нормами, які стосуються найвищих цінностей людського життя, захисту громадян, — і сьогоднішніми реаліями. Зрозуміло, що це стосується багатьох випадків до трагедії з Георгієм і після неї. Але саме у його справі сфокусувались усі ці проблеми через ту увагу суспільства, яка була прикута протягом року до його справи. Сьогодні ми з жалем мусимо константувати, що рівень професійності тих, хто має забезпечувати охорону життя людей взагалі, і життя журналістів, зокрема, і має забезпечувати розслідування таких справ, не дозволяє говорити про достатність такого рівня професійності, який би дозволяв або охороняти і упереджувати подібні кроки, або оперативно і швидко знаходити причини і тих, хто зазіхає на життя людей. Другий урок — напевне, ця справа поставила питання про проблему прозорості дій усіх управлінських органів, їхньої відкритості для суспільства, відкритості механізму ухвалення рішень, мотивів їх ухвалення. І — останній урок (як для мене — він найважливіший) — проблема моральності при здійсненні управлінських функцій, у роботі журналістів, у діях політиків — оскільки ця трагедія показала, що людський біль може бути також предметом як для спекуляцій, так і для досягнення політичних цілей. Багато хто в Україні після цих подій зміг оцінити реальну дистанцію між деклараціями і результатами, які є в діяльності як управлінців, так і політиків. Для мене до сьогоднішнього дня немає спокою в душі тому, що я не маю відповіді на два запитання: чому не стало Георгія і хто хотів, щоб сталася ця трагедія? — вони, як на мене, важливіші навіть від питання про беспосереднього виконавця цього страшного дійства.
Леонід ГРАЧ , Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим:
— Смерть людини — завжди трагедія. Смерть насильницька — знак біди, ознака неблагополуччя. Загибель журналіста — виклик суспільству та державі. Тому перший урок «справи Гонгадзе» полягає у тому, що нам всім, суспільству та державі, не можна заспокоюватися. Ми повинні пам’ятати й знати, що у нашому домі не все благополучно, що кримінал робить замах на наш спокій та порядок, що боротьба з ним вельми далека від успішного завершення.
Другий урок полягає у тому, що в Україні є сили, які всіляко прагнуть поставити під контроль громадську думку, намагаються маніпулювати нею, по-святеннецьки, безсердечно спекулюючи навіть на смерті людини. Замість того, щоб спокійно їх покарати, дехто вважає за краще влаштовувати політичні істерики. Якщо ми взяли курс на побудову демократичного громадського суспільства, то завжди треба пам’ятати про те, що всі конфлікти повинні вирішуватися тільки на правовій основі. Тільки у цьому випадку ми досягнемо поставленої мети — побудова дійсно демократичної держави. Закон і тільки закон повинен бути мірилом усього та володарювати над усім.
І ще один, третій, урок ми повинні витягнути із трагедії з Георгієм Гонгадзе. Правоохоронні органи і тільки вони повинні розставити точки над «і» у цій справі. Ми ж за рік стільки бачили і чули спекуляцій та інсинуацій на цю тему, стільки організацій та людей хочуть нажити на цій справі політичний капітал, що відчуваєш якийсь жах.
Потрібно захищати людське життя як зіницю ока. Потрібно шанувати закон, щоб залишатися вільними. Тоді ми нікому не дозволимо собою маніпулювати.
Рефат ЧУБАРОВ , народний депутат України, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу:
— Перед пам’яттю про Георгія Гонгадзе не можна лукавити — наше суспільство й через рік після його смерті кращим не стало. Більше того, як не під час жодної іншої людській трагедії, багато хто поводив себе потворно — одні, рятуючи свої мундири, не пощадили у своїй брехні ні матір, ні дружину, ні дітей Георгія Гонгадзе, інші — прикривали цю нескінченну брехню, треті — отримали підстави для чергової демонстрації своєї відданості першим і другим.
Але більш жахливим є інше — суспільство (якщо розуміти під цим словом мільйони громадян України, а не тільки близьких, рідних та друзів Георгія), за великим рахунком, навіть і не спробувало скинути з себе такі характерні для нього у таких випадках почуття байдужості й апатії. Вже вкотре ми стали свідками (учасниками?) байдужості суспільства, за винятком друзів та невеликого кола журналістів-колег Гонгадзе, до долі людини, яка намагалася доступними їй засобами повернути суспільству віру в свої сили.
У моїх численних зустрічах з Георгієм ми, як правило, обговорювали розвиток подій у Криму. Про те, що йому самому довелося наочно побачити страшні наслідки міжетнічного конфлікту в Грузії, я дізнався вже після зникнення Гонгадзе. І тільки тоді, згадуючи ці зустрічі, я став розуміти джерела його глибинного болю за долю України. Георгій не ідеалізував суспільство, тим більше політиків, але він вірив у те, що ця правда, якою б вона не була безсторонньою, сприяє нашому загальному одужанню. Таким він був у Грузії, таким його запам’ятали в Україні.
Як рік тому, так і сьогодні, немає нестачі у версіях про причини вбивства Георгія, у тому числі й такої, що його життям могли розпорядитися з метою реалізації певної глобальної політичної комбінації. На жаль, слідство не зуміло виразно відповісти ні на цю, ні на інші версії. Безперечно одне, вбивством журналіста Гонгадзе було кинуто великий відкритий виклик українському суспільству. Тому й було як жертву вибрано Георгія — одного з найбільш безкомпромісних журналістів України. Суспільство не відповіло на цей виклик і погані наслідки не примусили себе чекати. Смерть журналіста Александрова, відкриті загрози на адресу кримських журналістів з боку в.о. віце-прем’єра уряду АРК Тутерова та мера м. Саки Швецова свідчать про те, що тиском на журналістів переслідується мета повернення суспільства до стану безсловесного стада.
І поки вбивць та їхнiх замовників не покарають, поки державні чиновники, які загрожують журналістам «заткнути рота», будуть зберігати свої посади, говорити про які-небудь винесені суспільством етичні уроки не доводитися.
Інша річ — боягузи сховалися ще глибше, обережні пригнулися ще нижче, а сміливих можна перерахувати поіменно. А це ж також уроки...
Зрозуміло, так довго продовжуватися не повинно. Але чи може суспільство, яке так і не покаялося у тому, що з його мовчазної згоди ще у недалекому минулому було убито мільйони людей та виселено цілі народи, усвідомити цінність одного людського життя — залежить від кожного з нас. Отже й уроки повинен робити кожен.
Василь СТОЯКIН , політолог, директор PR-Центрy ринкових і соціальних технологій (PROvider):
— Кажучи про уроки справи Гонгадзе, мені хотілося б звернути увагу на два моменти. Перший момент торкається оцінки, що склалася навколо зникнення цього журналіста, для журналістського співтовариства України загалом. Тут, не хочу образити журналістів, але не можу не повторити слів одного зі знайомих політиків, який сказав приблизно таке: «Журналіст — це невдячна справа, але якщо до нього хоча б одного разу в житті поставитися по-людськи, він цього ніколи не забуде». На жаль, нині склалася така ситуація, коли журналісти виявилися рівною мірою відірвані як від суспільства-народу, так і від політиків. Тобто ані ті, ані інші не вважають журналістів совістю нації. Більше за те, і в Україні, і в Росії вбивство журналіста у масовій свідомості вже давним-давно не вважається злочином. Також як не вважається злочином загибель у якійсь кримінальній розбірці дрібної «шістки» — подумаєш, ще одного бандита вбито! Винятком, певною мірою, були тільки замахи на Влада Лістьєва та Ігоря Александрова. Перше — тому, що Лістьєв давно і міцно відійшов від політичної журналістики, а вбивство Александрова уразило людей своєю невиправданою жорстокістю. Власне кажучи, справа Гонгадзе, що взагалі-то не виділяється на тлі інших вбивств журналістів, якщо не вважати його дивних наслідків, дає підставу журналістам все-таки ще один раз серйозно замислитися про своє місце в українському суспільстві і про відносини журналістки з політикою та громадським життям загалом.
Другий момент, на який мені б хотілося звернути увагу, стосується всього суспільства і всього політичного життя країни. На мій погляд, потрібно чітко розділяти трагедію Г.Гонгадзе та його сім’ї — і ті політичні наслідки, які виникли внаслідок цього злочину. Я маю на увазі і власне так звану справу Гонгадзе, і «касетний скандал», і політичну кризу, що пішла за цим. Хочу ще раз зверн ути увагу на те, що об’єднання опозиційних сил не відбулося ні на президентських виборах, коли цілком можна було скинути так званий антинародний режим, ні під час референдуму, проти якого опозиція буцімто люто виступала, та, втім, якось без особливого ентузіазму. Справді, серйозні події сталися тільки після зникнення журналіста. Не хочу образити ні Георгія, ні його рідних і близьких, але факт залишається фактом: Георгій Гонгадзе — не та постать, навколо вбивства якої міг би справді здійнятися такий шум. У спонтанність дій опозиції в цій ситуації я просто не вірю. І громадяни повинні замислитися над цим феноменом: чому великі акції протесту, потужний громадський рух України виникають із таких мотивів і не виникають у тих випадках, коли справді, за всіма законами жанру, вони повинні були б виникнути.
