14 січня публікацією під назвою «День Василя», яка інформувала читачів про зміст ініціативи та її перебіг, «День» розпочав широку інформаційну підтримку започаткованої донецькими студентами акції. Протягом року на сторінках видання публікувалися різноманітні матеріали, думки фахівців та міркування читачів із цього питання, а на сайті газети прихильники ідеї могли залишити свій підпис під відкритим зверненням до міністра освіти та науки України. Хоча формально ініціатива не досягла своєї мети, вона набула широкого розголосу в ЗМІ (як друкованих, так і телевізійних, не кажучи про інтернет) й спричинила цікаву та плідну дискусію, чиє громадське значення є досить вагомим і де в чому показовим. По-перше, було актуалізовано постать Василя Стуса: декого акція спонукала зануритись у світ поезії поета, когось — ближче познайомитися з його життям, а декого, можливо, — замислитись над ширшими проблемами суспільного буття, моралі, правди тощо. Певна річ, якщо не мати на увазі індивідуального осягнення Стуса, які-будь розмови про його розуміння й засвоєння суспільством матимуть вагу порожніх балачок. Разом із тим, саме на суспільному (якщо хочете — національному) рівні акція виявила найбільш цікаві тенденції, щонайменше засвідчивши небайдужість українства до постаті поета, а отже, й тих ідей, які він обстоював.
Беручи найширше, акція навіч оприявнила існування українства як провіщеної Шевченком спільноти «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків моїх» в Украйні й не в Украйні сущих. Вельми показовим у цьому плані видається вже самий погляд на перелік тих, хто поставив свої підписи під відкритим зверненням до міністра. Підписи та листи на підтримку ініціативи надходили не тільки з усіх куточків України, але також із Росії, європейських країн, Сполучених Штатів Америки. Вражає діапазон підписантів і в сенсі їхнього фаху. Окрім власне діячів інтелігенції, в переліку чимало представників й інших професій, від таксиста й до тренера із футболу. Безліч людей, котрі про існування одне одного навіть не підозрювали, виявилися однодумцями й, потрапивши до одного списку, дістали змогу не тільки взнати одне про одного, а й побачити, переконатися, що вони у своїх поглядах не самотні. Мимоволі пригадується Бенедикт Андерсон із його обѓрунтуванням ролі уяви в націєтворенні та тлумаченням нації як уявленої спільноти. «Вона уявлена тому, — писав дослідник, — що представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшості зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і все ж в уяві кожного житиме образ їх співпричетності». Але який образ, якої співпричетності?
Як видається, для націєтворення не досить усякого образу співпричетності — воно потребує почуття співпричетності особливого ѓатунку. Звісно, кожен із нас (щоранку та/або щовечора) дивиться по телевізору однакові новини й рекламу, відвідує однакові фільми й вистави; за кілька днів ми всі проголосуємо на президентських виборах — і в цьому сенсі матимемо змогу глибоко відчути свою співпричетність. А проте для усвідомлення себе єдиною нацією цього буде, напевно, замало: «не гріє». Нація — саме як нація — потребує почуттєвого, емоційного співпереживання, а надто — духовної співпричетності та спорідненості на ѓрунті певної традиції та ідеї. Ініціатива присвоєння ДонНУ імені Василя Стуса й дискусія довкола неї, що виникла у суспільстві, дала змогу українцям з усього світу відчути свою духовну співпричетність та особисту (адже таку, що переживається гранично особисто) причетність до постаті Василя Стуса й традиції, яку він уособлює. Як на мене, в цьому велике значення ініціативи, попри її успіх чи неуспіх у вузькому сенсі.
