Розгортання передвиборних баталій традиційно ставить велику частину населення, звану електоратом, у досить складне становище. Виборцю треба обрати найближчого собі за духом персонажа на «ринку кандидатів», щоб віддати йому свій голос. За нинішньої великої кількості пропозицій, що явно перевищує попит, вибір вельми складних. Не в останню чергу тому, що, згідно з традиційними об’єктивними законами, цінність програм кандидатів помітно знизилася.
Зрозуміло, наївно було б сприймати передвиборну програму як справжній виклад намірів і планів кандидата. Ті з претендентів на президентську посаду, хто явно усвідомлює безперспективність цієї мети, використовують кампанію виключно для реклами себе любимого або своєї політичної партії, тримаючи в думці парламентські вибори, які не за горами. Сама участь у президентських перегонах, за олімпійським принципом, уже буде серйозним заділом для отримання перепустки до лав законодавців. Такі кандидати (їх, зрозуміло, більшість), абсолютно не пов’язані необхідністю будувати реалістичні плани і не шкодують обіцянок або ж просто змагаються в оригінальності висунених лозунгів.
А ті з претендентів, хто бере участь у перегонах усерйоз або щонайменше розраховує на гідне місце в колах, близьких до переможця, — не зовсім вільні у викладі своїх справжніх планів. Вони вимушені говорити те, що від них очікують почути виборці. Така соціальна риторика практично несумісна з реальним аналізом проблем, які доведеться вирішувати майбутньому президенту.
Зрозуміло, в переліку проблем лідирує подолання корупції й тінізації економіки. Кандидати безпощадні до корупціонерів і тіньовиків (зокрема, П. Симоненко замахнувся — ні багато ні мало — на «ліквідацію тіньового сектора економіки»). Про амністію тіньових капіталів ризикнули заїкнутися лише «другорядні» кандидати: М. Грабар, Ю. Збітнєв, Р. Козак, В. Кривобоков, О. Яковенко. Ю. Збітнєв навіть пропонує механізм податкової амністії та звільнення від податків капіталу, що повертається в країну. А. Кінах підійшов до проблеми з властивими йому обережністю та всебічністю і говорить про «ліквідацію чинників, що породжують тіньову економіку та корупцію», не уточнюючи, що він збирається робити з самими тіньовиками. В. Ющенко зачіпає детінізацію лише скоромовкою, пов’язуючи її суто зі зниженням податкового навантаження. Нинішній прем’єр: серед завдань його програми місця для детінізації не знайшлося, хоча саме він нещодавно заявив про наявність в уряду п’ятирічної програми детінізації економіки та необхідності використання цього ресурсу економічного зростання.
Поряд із детінізаційними завданнями стоїть перегляд результатів «олігархічної» приватизації. У цьому пункті не відзначився хіба що В. Янукович, у зв’язку з його нинішнім офіційним становищем. Насправді теза здається вельми неоднозначною: від переділу власності, як і від її попереднього розподілу, становище народу саме по собі не зміниться. Тому кандидати одразу обіцяють виборцям залучити їх до процесу проїдання національного надбання, скерувавши кошти від перепродажу некоректно приватизованого майна виключно на соціальні потреби. Дисонансом у хорі «дбайливців за народ» звучить голос А. Кінаха, який пропонує направляти не менше половини коштів від приватизації на технічне та технологічне оновлення підприємств.
Із позицій відвертого популізму кандидати експлуатують тему повернення знецінених вкладів населення в Ощадбанку СРСР. Треба сказати, що займаються цим кандидати «другого ешелону», які не утрудняють себе уточненням реалістичності обіцянок, що так тішать душу обивателя. Щоправда, Н. Вітренко та В. Кривобоков пропонують спеціальні механізми компенсації втрачених заощаджень через механізми безготівкових розрахунків або опційних рахунків.
Плідним полем для популізму виявляється тема підвищення мінімальної та середньої заробітної плати. Лідером своєрідних «перегонів обіцянок» виявився М. Рогожинський, який припускає підвищення мінімальної заробітної плати до 6000 грн. на місяць уже в 2006 р. (якщо, звісно, зайвий нуль не виник унаслідок якоїсь технічної помилки). Проте більшість кандидатів указують на подив зважені цифри в межах офіційного показника прожиткового мінімуму: від 400 грн. (О. Мороз) — до 792 грн. (П. Симоненко). При цьому підвищення доходів населення прямо зв’язується зі створенням нових робочих місць і політикою «дорогої робочої сили», тобто підвищенням частки оплати праці в собівартості продукції (від 35% (А. Кінах) — до 60% (П. Симоненко). Щоправда, на цьому глибина занурення в макроекономічні хащі зарплатної проблеми й закінчується і, природно, аналіз можливого впливу такого структурного зрушення на інфляційні процеси і фінансове становище підприємств кандидати не наводять.
Звичайно, помилково було б стверджувати, що передвиборні програми кандидатів на 100% складаються з популістських обіцянок. Поле порушуваних проблем ширше і стосується низки важливих завдань державного рівня, щодо яких майбутньому президенту справді доведеться формувати власну позицію.
Однією з таких проблем є реформування відносин центра та регіонів із відповідним перерозподілом співвідношення між державним і місцевими бюджетами. Практично всі як один кандидати виступають за розширення прав територіальних громад, зміцнення фінансової та матеріально-технічної бази місцевого самоврядування та самоорганізації населення, розмежування державної та комунальної власності. Схоже, проблема справді назріла, і майбутньому Президенту доведеться всерйоз зайнятися її рішенням.
Стосовно реформування податкової системи кандидати єдині в головному — необхідність реформ. «Рейтингові» кандидати менш радикальні, очевидно тому, що хоч би приблизно уявляють собі функції податків і труднощі їх реформування. «Другий ешелон» більш схильний до радикальних заходів на зразок цілковитого скасування ПДВ й інших видів «злочинних поборів» (В. Нечипорук). Найбільш економічно грамотні кандидати зачіпають вельми важливу та нагальну проблему зниження податкового навантаження фонду заробітної плати та впровадження єдиного соціального податку.
Відповідаючи на виклик епохи, більшість кандидатів виступають за пріоритетність розвитку високотехнологічних галузей і інноваційну модель розвитку. Щоправда, далі цього справа, як правило, не йде, і конкретних пріоритетів розвитку наукомістких виробництв не пропонують. Традиційно винятком є програма А. Кінаха, який ретельно вказує галузеві пріоритети у високотехнологічній і традиційній сферах. Так, Н. Вітренко взяла на себе головний біль пропагувати на передвиборних мітингах галузь енергетики з важковимовною назвою «геліоаеробарична».
Про поверховість намірів розвитку інноваційних процесів свідчить, зокрема, те, що, віддаючи данину моді та виступаючи за розвиток довгострокового кредитування, переважна більшість кандидатів призначає його для розвитку житлового й інших видів споживчого кредитування. Лише М. Грабар, А. Кінах і О. Рогожинський безпосередньо говорять про інвестиційне кредитування виробничого сектора економіки.
Кажучи про економічні програми кандидатів, не можна обійти увагою і їхнє ставлення до підтримки розвитку села — розвитку соціальної інфраструктури та заохочення сільгоспвиробництва. У цій темі вдало поєдналися справді назріла необхідність вирішення проблеми і потреба зробити «реверанс» перед колосальним, але консервативним масивом сільського виборця. На жаль, кандидати зробили явний акцент на другому. Теза, що земля має належати тим, хто на ній працює, збігається в Н. Вітренко та В. Ющенка. Але жоден із кандидатів, включаючи головного ринкового ліберала В. Ющенка, не зачіпає питання забезпечення товарності землі, розвитку підприємництва на селі, вдосконалення постачальницько-збутової системи на кредитно-ринкових основах. Звідси у хоч трохи обізнаного читача виникає відчуття недомовленості щодо майбутньої долі українського села, і село, до речі, цілком адекватно реагує апатичним ставленням до майбутніх виборів.
У результаті практично жоден із запропонованих кандидатами текстів (йдеться про офіційні програми, розміщені на веб-сайтi ЦВК) не може бути названий програмою в повному розумінні цього слова — в якій були б не лише ясно сформульовані цілі, завдання та наміри, а й вказані політичні й економічні інструменти їх досягнення. У цьому контексті окремо стоїть програма А. Кінаха, в якій дано найзваженіший і найпрофесійніший перелік соціально-економічних завдань, що постають перед новим президентом, на державному рівні поставлена основна мета соціально-економічної політики — забезпечення стійкого зростання та прискореного подолання відставання України від розвинених країн, обгрунтована логічна послідовність конвертації соціального ефекту економічної політики в інвестиційний ресурс подальшого розвитку країни на базі використання національних конкурентних переваг. Тому більшість критичних зауважень автора цієї програми не стосується. На жаль, програма лідера УСПП надмірно насичена професіональними викладеннями, що робить її важкою для сприйняття широкими масами виборців.
Широкий спектр конкретних проблем зі спробою узагальнення їх у рамках розгорненої узгодженої програми, є й у передвиборній програмі П. Симоненка. Щоправда, вирішує їх лідер комуністів із властивою йому зайвою прямотою. Логічна та послідовна програма В. Ющенка, але автори зробили акцент на публічність її представлення, тому програмні положення мають вельми декларативний та відірваний від стратегічних завдань економічного розвитку вигляд. Програмі В. Януковича, навпаки, властиві широта та детальність обхвату проблем, які виходять за рамки суто соціальних обіцянок, проте керівник авторського колективу «Стратегії-2015» не утрудняє себе системністю викладу та не демонструє бачення стратегії своєї майбутньої діяльності.
Парадоксально, але факт: кандидати на посаду президента країни, що стоїть на порозі нової хвилі економічних реформ (перетворень власності, соціальної сфери, трудових відносин тощо), практично ніяк не оголосили народові свої плани в цій сфері, обмежившись лише обіцянками покращання соціального та пенсійного забезпечення, подолання засилля корупціонерів і «мафії», щонайменше — пом’якшення умов для малого та середнього бізнесу і радикального реформування податкової системи. Давно перезрілі проблеми ринкової перебудови сільського господарства також виявилися закамуфльованими загальними обіцянками. Не ризикнув «дражнити гусей» навіть відомий ліберал-ринковик В. Ющенко. Нерозумно було б припускати, що кандидати заперечують необхідність наближення вітчизняної економіки до світових стандартів. Подібна «змова мовчання» свідчить, що кандидати солідарні в своїй оцінці реальної схильності електорату до підтримки ліберально- ринкових перетворень.
Подібна ситуація склалася й стосовно нібито підтриманого широкими народними масами європейського вибору України. Жоден із кандидатів не проголосив просування до європейської інтеграції щонайменше одним зі своїх пріоритетів. Та сама доля спіткала ближчі перспективи вступу до СОТ і НАТО. Виникають закономірні, хоч і риторичні запитання: наскільки дієздатний буде Президент, котрий усерйоз не вірить, що керований ним народ підтримує засади стратегічного курсу держави; а в іншому випадку — чи готовий (і повинен) він піти проти течії, змінюючи ці засади у відповідь на настрої народу?
Попри вельми критичне та часом агресивне ставлення до нинішньої влади, кандидати на посаду президента України в своїх передвиборних програмах виявилися практично одностайними у виділенні основних проблем, що постають перед українським суспільством. Пікантність ситуації полягає в тому, що основні завдання соціальної сфери, які ставляться в програмах (підвищення заробітної плати і пенсій, погашення боргів із заробітної плати, збільшення соціальних витрат тощо) збігаються з цілями, вже офіційно проголошеними урядом В. Януковича. Програмні положення основних «фаворитів» передвиборних перегонів В. Ющенка та В. Януковича зовсім не тільки не містять антагоністичних положень, а й значною мірою збігаються. Такий розклад можна було б пояснити невірою в здатність уряду реалізувати поставлені цілі — але власних інструментів практично ніхто в комплексі й не пропонує.
У результаті різноманіття програмних альтернатив (хай пробачать читачі семантичну некоректність цього штампу) виявляється при перевірці мильною бульбашкою, за якою — пустота та відсутність виявів стратегічного мислення в переважної більшості кандидатів. Кандидати повідомляють виборцям усе, що завгодно, крім своєї майбутньої позиції в питаннях, які справді потребують від них прийняття «доленосних» рішень. Офіційні версії програм аж ніяк не допоможуть думаючому виборцю ухвалити обгрунтоване рішення. Хотілося б вірити, що пустота програм усе ж не відображає реального змісту кандидатів, які вступили в передвиборні перегони.
