У поточному кінопроцесі інколи з’являються фільми не видатні, але точні щодо того, що коїться в країні, де вони зняті.
Нещодавно на екрани вийшла така стрічка. Автор — м’яко кажучи, неоднозначний російський режисер Олексій Балабанов: з одного боку, обдарований кінематографіст, із другого — расист найнижчого штибу. Всі його фільми — наслідки цієї двоїстості. Коли в Балабанові перемагає погромник, виходить така ксенофобська дурість, як «Брат-2» або «Війна». Коли гору бере талант — Балабанов починає говорити відверто, ставлячи гіркі й точні діагнози своїй країні: тут варто назвати «Піжмурки» або «Вантаж 200». Нещодавно цей ряд поповнила драма «Кочегар».
Мова навіть не про кінематографічні достоїнства фільму, а про ту історію, що її розповідає режисер, якого начебто зараховують у Росії до беззастережно патріотичного табору.
Літній якут, відставний майор, відзначений нагородами та покалічений контузією ветеран Афганістану, працює кочегаром. Дружина емігрувала до США, дочка в Росії, але з головою поринула в бізнес. Відставний вояка топить піч і має вдосталь часу, щоб писати оповідання про дореволюційну Якутію, в якій аборигена вбиває політкаторжанин, а потім ѓвалтує його дружину і б’є її палкою. Інколи до кочегарні навідуються колишні підлеглі майора, котрі заробляють кілерством, — аби привезти й спалити черговий труп. Якут не заперечує, повіривши, що вбиті — погані люди, яким місце в печі.
Одного дня привозять у черговому мішку тіло дівчини. Уже коли тіло перетворилося на попіл, майор розуміє, що це була його дочка.
Звісно, він мстить — убиває вбивць. А потім кінчає життя самогубством. Але цей, в цілому традиційний для Балабанова розвиток подій, передбачити нескладно. У «Кочегарі», втім, є нетиповий епілог, який здивував багатьох: чорно-біла екранізація того самого оповідання. Російський політкаторжанин вбиває якута в тайзі, потім гвалтує його дружину, а потім б’є її палкою. А вона лише просить не бити її занадто сильно. І цей фінал страшний по-справжньому.
Є фільми, що закінчуються трьома крапками чи навіть знаком питання, які спонукають глядача думати самою невизначеністю, неоднозначністю розв’язки. Балабанов обходиться без питань — він просто констатує факти. Вже котре століття Росія йде проклятим або, що одне й те саме, порочним колом жорстокості й обману, але про те, як його розірвати, Балабанов не говорить — і в цьому мовчанні він парадоксально чесніший, аніж багато хто з його балакучих колег по цеху.
І сюжети вичерпаються не скоро, адже палки все опускаються на покірливі спини, а печі все горять і горять.
