«Тут і тепер» називається експозиція Олександра Глядєлова, що вiдкрилася в Центральнiй залi в Будинку художникiв. В нiй представлено знімки ВІЛ-інфікованих (ці фото, а також розповіді зображених на них людей увійшли в книгу, яка незабаром має з’явитися). Багато хто із тих, що зібралися на відкритті, добре пам’ятають минулу велику виставку Глядєлова, присвячену вуличним дітям, — ті знімки і той шок. Можливо, для когось це була перша вдала спроба подивитися (заховавшись за об’єктив фотографа) у вічі безпритульному хлопчику із дитячого приймальника- розподільника чи усміхненої чумазої дівчинки з Хрещатика — подивитися і не відвести погляд, і більше не відвертатися сором’язливо.
Таке саме відчуття виникає і на нинішній експозиції: ти вже не можеш робити вигляд, наче не знаєш, що, за прогнозами програми ООН з проблем СНІДУ, ВІЛ-інфікованих в Україні на літо 2000 року нараховувалося 300 тисяч, переважна частина з них наркомани, чиї використані шприци ти щоранку знаходиш у своєму під’їзді. «Наркоман «ловить кайф» від суміші таблеток, а маленька дівчинка качається на гойдалці» (дитячий майданчик), «Підготовка до ін’єкції після «варки» наркотиків» (на фоні обшарпаних стін наркоманської кухні-лабораторії), «Одноразовий шприц, що використовують багато разів, передають на промивку після ін’єкції»... Розповісти про них, уникаючи псевдоромантичного нальоту наркоманських термінів — умовних слів у лапках, не завжди можливо в експлікаціях, проте фото Глядєлова розривають «так званість» лапок. Він знімає просто людей — Лєну, трьох Наташ, Андрія, Альошу; обшарпані обличчя і стіни, беззубі усмішки, брудні бинти та схожі на руїни атомної станції стіни стаціонару обласного СНІД-центру. Одна Наташа у СНІД-центрі знайшла своє кохання, друга любить свою 13-річну дочку і, боячись заразити її СНІДом, позначає свій металевий посуд лаком для нігтів, третя Наташа — на фото «Наташа з сином», що стало візитною карткою виставки: «Мене, просто фотографа, коли я торкаюся найпотаємнішого в житті людей, не дивує зло, але вражає глибина людяності, яка не вміє знищити до кінця себе саму», — на словах пояснює Глядєлов.
У цей же день у Будинку художників, майже у сусідньому залі, відкривалася інша виставка — «Прага — Мала Страна» чеського фотографа Владіміра Сіручека, який із 40-х років знімає район старої Праги, де він живе: вулиця Неруди, Карлув міст, Стрілецький острів, човнярська станція, старий рибалка (безумовно, різні рибалки) восени і влітку, навесні… І згадуючи Глядєловську експозицію, хоча б ті пять фотографій, що розповідають про життя Альоші: «Альоша робить ін’єкцію» (у шию за допомогою дзеркала), «Альоша після ін’єкції», «Альоша повертається додому», «Альоша працює над текстом брошури про СНІД», «Альоша помер від СНІДу», — з’являється гостре, на межі інфаркту бажання дожити до старості.
