Остання зустріч міністрів закордонних справ країн НАТО та Північноатлантичного партнерства, яка відбулася минулого тижня у Будапешті, так і не дала відповіді на аж ніяк не дозвільне питання: коли і як буде відбуватися «друга хвиля» розширення НАТО на Схід. Йдеться і про вступ до НАТО трьох балтійських країн — Латвії, Естонії, Литви. Передбачається, що відповідь буде дана після саміту країн НАТО у наступному році. Росія продовжує розглядати можливий вступ цих країн до НАТО як пряму загрозу своєї безпеки і заявляти, що Москва ніколи цього не допустить. І таким чином, незалучення балтійських республік до Альянсу може бути витлумачене як дипломатична перемога Росії, що, на думку автора статті, було б надто небажаним. Рішення, на його думку, повинне бути знайдене таким чином, щоб було зрозуміло, що будь-яка країна має право вибирати власний спосіб забезпечення своєї безпеки, але щоб при цьому стосунки Заходу із Східною Європою та Росією не постраждали. Як цього вдасться добитися і якою ціною, сьогодні не знає ніхто. І якщо про вступ або невступ України до НАТО сьогодні не йдеться, це ще не означає, що у Києві вже нинi не варто зробити висновки з «атлантичних» баталій, що поновлюються, і прорахувати зазделегідь всі можливі варіанти розвитку подій.
Наступна зустріч НАТО на вищому рівні відбудеться в Празі взимку 2002 року — в тому випадку, якщо президент Буш не скличе своїх союзників раніше. Але питання, на які треба дати відповідь в очікуванні цієї зустрічі, ясні вже тепер: яким країнам запропонують вступити до НАТО (якщо така пропозиція взагалі комусь буде зроблена); коли відбудеться вступ нових членів в організацію? Які б рішення не були прийняті, ясно також те, що підготовчу роботу треба розпочати якнайшвидше, і що, принаймні, її потрібно почати, не чекаючи кінця року.
Все це не схоже на ситуацію 1997 року, коли до НАТО вступали Польща, Угорщина і Чеська Республіка. Тоді результат Мадридського саміту, на якому було схвалено їхній вступ, не можна було з упевненістю передбачити аж до самого кінця. Цій невизначеності поклали край, коли Америка домоглася обмеження кількості запрошуваних трьома вибраними країнами — на подив тих членів НАТО, які підтримували інші кандидатури. Сьогодні найважливіше питання, що стоїть перед НАТО, полягає в тому, приймати чи не приймати країни Балтії — Естонію, Латвію і Литву — і якщо так, то чи зробити це тепер або з деякою відстрочкою. Відмова балтійським державам або відстрочка їхнього вступу буде розглядатися як поступка Росії; рішення ж на їхню користь Москва визнає ляпасом для себе.
Незалежно від того, яке рішення прийме НАТО, пом’якшення негативних наслідків, які викличе це рішення, — чи то в Росії чи то в країнах Балтії, — буде непростою справою. Тому несподіване рішення, на кшталт того, як це було зроблено в Мадриді, тільки погіршить становище. Для того, щоб пом’якшити його шкідливі наслідки, потрібна ретельна підготовка, і якщо все буде відкладено до зустрічі в Празі, це буде означати дуже велику втрату часу.
Деякі члени НАТО сподіваються взагалі піти від цих проблем за рахунок відстрочки. Чому, питають вони, не відкласти розширення доти, доки деякі з держав, що вимагають прийому до НАТО, не стануть членами Євросоюзу, що, можливо, задовольнить якісь з їхніх запитів відносно безпеки? Однак відстрочка не є прийнятним з практичного погляду варіантом через наступнi причини:
– Сама Росія зробила питання про членство трьох країн Балтії головним питанням на порядку денному НАТО. Багато разів Москва гучно заявляла про те, що перше розширення НАТО на Схід повинне бути й останнім. Як стверджує Росія, вступ країн Балтії до НАТО завдав би серйозної шкоди її безпеці (під якою в цьому випадку потрібно розуміти її самолюбство). Однак через те, що ці протести настільки сильні, нерішучість відносно розширення НАТО буде виглядати як підлабузництво перед президентом Путіним.
– Захід обіцяв продовжити розширення на Вашингтонському саміті у квітні 1999 року. Тоді глави держав-членів НАТО вітали прогрес різних країн-кандидатів, особливо схвально кажучи про країни Балтії. Керівники НАТО також обіцяли повернутися до питання про розширення не пізніше 2002 року. Тому вони не можуть повторити це ж формулювання в Празі й зберегти при цьому довіру в очах як Росії, так і Східної Європи.
– Розширення Євросоюзу вимагає часу, в той час як розширення НАТО відбувається відносно швидко. Якби переговори про прийняття балтійських держав до Євросоюзу були близькі до завершення, то відстрочку вступу цих країн в НАТО можна було б виправдати, оскільки Євросоюз, з його новим оборонним «обличчям», є зараз союзом, спрямованим як на спільне процвітання, так і на спільну безпеку. Як члени Євросоюзу, країни Балтії непрямо потрапили б під захист системи безпеки НАТО, що, можливо, зробило б їх пряме членство в НАТО необов’язковим. На жаль, пройдуть роки, перш ніж переговори по членству в Європейському Союзі завершаться, й їхні результати будуть ратифіковані. Затримка до цього часу означає відстрочку, здійснену іншими засобами.
– В кінці «холодної війни» НАТО змінило своє визначення, назвавши себе системою забезпечення стабільності для усього Євроатлантичного співтовариства, до якого входять і нові демократії Східної Європи. Аргументи, котрі стверджують, що оскільки не існує прямої загрози безпеці країн Балтії, то немає необхідності й в гарантії цієї безпеки в особі НАТО, — точка зору, що іноді привертає до себе увагу в Берліні, — йдуть врозріз iз цим визначенням. Навіть притому, що деякі члени НАТО хочуть відмежуватися від цієї стратегії, адміністрація Буша недвозначно виступає на підтримку НАТО як системи забезпечення стабільності.
Ані можливе членство в Європейському Союзі, ані сьогоднішня сприятлива відносно безпеки ситуація не виправдовують відстрочки розширення НАТО. Це питання неможливо обійти за допомогою дипломатичних трюків. НАТО повинно сказати країнам Балтії або «Так», або «Ні». (Якщо бути точним, НАТО повинно розглядати заявки всіх трьох країн Балтії разом. Якщо як демонстрація наміру західної сторони буде запропоновано вступити в НАТО лише одній країні, Росія зрозуміє це як поступку, а не як прояв непохитності).
Якщо НАТО скаже балтійським державам «Так», воно повинно дати зрозуміти як Москві, так і трьом країнам Балтії, що розширення спрямоване на те, щоб укріпити стабільність на західному кордоні Росії, а не на те, щоб загрожувати Росії. Щоб продемонструвати це як одній, так і іншій стороні, військову присутність НАТО в балтійських державах потрібно звести до мінімуму. Крім того, можна було б відкрито оголосити про те, що, зрештою, можливий вступ демократичної Росії в НАТО. І те, і інше потрібно зробити раніше, ніж буде оголошено про яке-небудь нове розширення.
Якщо НАТО відмовить країнам Балтії, йому треба буде не допустити, щоб Москва витлумачила це рішення, як підтвердження того, що Естонія, Латвія та Литва залишаються замкненими в сфері впливу Росії, і що поза «великої держави», зайнята Росією, принесла свої плоди. Обидва висновки можуть згубно позначитися не тільки на відносинах між Заходом і Східною Європою, але й, що більш важливо, на відносинах між Росією і Заходом.
Потрібно переконати Росію в тому, щоб вона підтвердила — відкрито і офіційно — право балтійських держав самостійно вибирати собі союзників. З урахуванням того, як Москва наполягає на тому, що ніколи не погодиться з подібним рішенням, це буде нелегко. Більш того якщо балтійським державам буде відмовлено в членстві в НАТО, їх буде необхідно знову завірити в тому, що Захід надасть їм реальну допомогу, якщо їх безпека буде під загрозою.
Як прийняття країн Балтії в НАТО, так і відстрочка є законними рішеннями. Але кожне з них зажадає значних завчасних зусиль для пом’якшення наслідків. Порівнюючи ці варіанти, можна швидко дійти висновку, що прийняття балтійських держав в НАТО — це краще рішення. Пом’якшення наслідків відстрочки зажадає, швидше за все, набагато більших зусиль, ніж зняття напруженості, яка виникне після того, як буде оголошено про розширення НАТО. Більш того, на наступній після Праги зустрічі на вищому рівні країнам Балтії повинно так чи інакше надати те, що вони, беручи до уваги їх історію, можуть з повним правом вимагати: право бути частиною стабільного союзу, що є для західних демократій чимось природним.
Проект Синдикат для «Дня» Крістоф Бертрам — директор Фонду науки і політики (Берлін)
