Кореспонденти «Дня» побували на нараді менеджерів держпідприємства «Макіїввугілля», яку проводив міністр вугільної промисловості України Сергій Тулуб.
Зоною найгострішою, й, додамо, все-таки корисної для країни конкуренції стає вугільна промисловість України. Її об’єкт — гірник. За самим характером праці, важкої й ризикованої, що вимагає не лише великої фізичної сили (в цьому я переконався, потиснувши ніби залізну руку бригадира прохідників Василя Сидоренка), безстрашності та спритності, але також знань і кмітливості, він заслуговує високої зарплати, яка б посідала одне з перших у нашій країні місць. На жаль. Поки ще шахтарі за цим показником десь унизу списку провідних індустріальних професій, принаймні, нижче за таких своїх суміжників, як металурги, хіміки, енергетики.
І що відбувається? Хтось узагалі залишає професію, інші шукають, де можна заробити побільше. Головний чинник, за яким шахтарі тестують менеджерів, які наймають їх на роботу, це рівень зарплати. У результаті виходить, що шахти, де зарплата сьогодні вища (а це визначається безліччю чинників: від потужності вугільного пласта й геологічних запасів до технічної оснащеності підземних підприємств), не лише повністю укомплектовані, але й мають можливість розвиватися, залучаючи нових і нових робітників. А ось там, де гідної зарплати немає або її ще, не дай Боже, затримують, на робочі руки, а тим більше — кваліфіковані — справжній голод. Такі шахти повністю відповідають відомому вислову: «Чому хворий? — Тому що бідний. — А чому бідний? — Тому що хворий».
У четвер «День» був свідком того, як керівництво галузі намагалося розірвати це зачароване коло. Але почати тут, мабуть, краще з подій піврічної давнини, коли новий/старий міністр Сергій Тулуб (він тепер очолює галузь практично втретє) проводив у Макіївці виїзне засідання колегії. Пощади не було нікому. Досконало знаючи виробництво й практично кожну шахту, потомствений гірник намалював колегам дуже неприємну перспективу, а якщо говорити його словами, то справжнє провалля, в яке сповзало тоді держпідприємство «Макіїввугілля». Видобуток вугілля невблаганно скорочувався, зарплата зменшувалася, борги по ній зростали. У свою чергу, саме через це йшли люди. Тоді, 5 жовтня 2006 року, колективу був представлений новий генеральний директор Станіслав Толчін. І у нього вже був план, як підняти виробництво, повернути людей, дати їм зарплату. Колегія вислухала Толчіна й схвалила його задум, що полягав у тому, щоб наростити кількість вибоїв діючих і що будуються, створивши широкий фронт для роботи гірників. У свою чергу, міністр одразу видав відповідні доручення членам колегії й керівникам департаментів, які були направлені на те, щоб надати всіляку фінансову й технічну підтримку колективу, який задумав вийти з прориву.
Через півроку Тулуб знову в Макіївці. Мета — перевірити, чи не проїли виділену бюджетну держпідтримку, чи правильно розпорядилися коштами. А доповідає й звітує не лише Толчін, але й директори шахт. Вони мають що сказати. Головне, що за цей час майже вдвічі збільшився добовий видобуток, збільшилася проходка, вже працюють або на підході нові комплексно- механізовані вибої. Але міністр все одно незадоволений. Судячи з його ремарк до виступів, проблеми на підприємстві залишаються гострими.
За кілька годин до наради ми відвідали шахту Бутовську. Олексія Шпака (лише директорського стажу, як сказали нам колеги з Макіївської гірницької багатотиражки, в нього понад 20 років, а на цій шахті він уже десятий з 2002 року керівник) тиждень тому кинули сюди, як-то кажуть, на прорив. І перше, що він зробив, пішов до шахтарів, зустрівся з усіма чотирма змінами, дізнався, чого чекають від нього люди і що пропонують. Власне, він не сподівався дізнатися щось нове, чого не було б у звітах і різній іншій документації, з чим доводиться знайомитися новому директору, який бере на себе відповідальність за життя і добробут півтора тисяч осіб. Він поставив перед собою інше завдання — колектив повинен знову побачити перед собою перспективу, повірити, що шахта буде жити й розвиватися. Сьогодні завдання мінімум — довести середньодобовий видобуток до десяти тисяч. Але завтра, тобто 2008 року, коли запрацюють два нові вибої, він має сягнути 12—13 тисяч тонн. Відчувалося, що Шпак уже любить цю шахту, якій виповнилося 75 років. Він із задоволенням говорить про великі запаси вугілля, про могутні пласти (висотою понад два метри), де зручно працювати (ми жартуємо, що тут міг би ударно трудитися навіть і прем’єр-міністр Янукович, і лише злегка торкався б каскою стелі). На жаль, біда цієї шахти в тому, що в неї, як кажуть шахтарі, дуже довгий транспортний ланцюжок — 9 кілометрів вугільних конвеєрів, якими продукція доставляється від місця видобутку до так званого скіпового стовбура, по якому вугілля підіймається нагору. 2000 року тут сталася пожежа, конвеєри згоріли, й саме з цього моменту процвітаюча шахта постійно йшла вниз. Конвеєри підлатали, але саме вони й сьогодні є вузьким місцем. Якщо його не розшити, то й нові вибої не виправлять ситуацію, оскільки видобуте вугілля залишиться під землею.
Шпак знає, що робити, його повністю підтримує менеджерська команда, але вся заковика в тому, що для ривка шахті потрібно не менше 55 мільйонів гривень. Він робить нескладний підрахунок і говорить: «Просто гріх не дати нам цих грошей, тому що вже протягом року ми могли б їх завдяки вугіллю найменше потроїти». Ми припускаємо: а можливо, для розв’язання гірницьких проблем потрібно підняти ціни на вугілля? Директор хмуриться й нагадує, що вугілля лежить на початку товарного й енергетичного ланцюжків, і такий захід, швидше за все, не отримає підтримки.
Але повернемося на нараду. Шахтарські генерали і полковники, які виступали, говорили приблизно про те саме ж, що й Шпак. Особливо всі нарікали на брак робочих рук, на відсутність молоді. Майже всі дякували Міністерству й міністру за надану допомогу, що навіть викликало гнів останнього. Але було все-таки приємно дізнатися, що в Макіївці працює професійно-технічний ліцей. От лише там усього дві шахтарські групи. Надто низький сьогодні престиж шахтарської праці. Про це говорив і Тулуб, але не просто констатував цей сумний факт. У нього також є план. Як сказав Сергій Борисович, він збирається обговорити в НКРЕ можливість перерозподілу прибутку, що отримують енергетики, металурги й хіміки на основі використання вугілля. Чому суміжникам створені умови для рентабельної роботи, а вуглекопи про це можуть лише мріяти й змушені без кінця домагатися держпідтримки?
