Мільйони людей у різних країнах виходять цими днями на вулиці, протестуючи проти планів Дж. Буша розпочати війну в Іраку. 1 лютого кілька сотень людей пройшли з антивоєнними лозунгами і вулицями Києва. Усього лише кілька сотень. Комуністи з «вітренківцями» та ностальгуючими за радянським минулим пенсіонерами, та ще п’ять-шість десятків молодих «зелених», які прийшли на демонстрацію явно не безкорисливо. Я ніс плакат «Демократи проти війни» і почувався обманщиком. Не було у мене підстав говорити про демократів у множині — я був один. Не прийшли наші ліберали і демократи на антивоєнний мітинг, а головне — дуже мало там було тих, кого ми звично називаємо інтелігентами. Я маю на увазі не «людей, для яких розумова праця є джерелом існування» (так визначала інтелігенцію радянська енциклопедія), а тих, хто інтелігентність визначає за Кантом — як здатність пізнавати світ та жити в ньому, вдосконалюючись не тільки інтелектуально, але й етично. Таких інтелігентів на київському антивоєнному мітингу майже не було, і як єдині поборники миру з’явилися комуністи (яких, нагадаю, цілком влаштовувало радянське вторгнення до Угорщини в 1956-му, до Чехословаччини — в 1968-му, до Афганістану — у 1979-му та яких лякає не сама війна, а те, що її має намір розпочати колишній суперник СРСР — Сполучені Штати Америки). Чому ж усе-таки на мітингу проти війни була відсутня київська інтелігенція? Питання — не риторичне. Поки я крокував зі своїм плакатиком в оточенні «червоних» і «зелених», я намагався знайти на нього відповідь. Хочу поділитися своїми роздумами.
Наша інтелігенція анітрохи не менше, ніж комуністи, — породження радянської епохи з її орієнтацією виключно на колективні цінності. Інтелігент у нас не звик відстоювати власну думку, не відчуває особистої відповідальності за те, що відбувається у країні, а тим більше — у світі. Радянське життя привчило його вважати себе людиною маленькою, від якої нічого не залежить. Пам’ятаєте, у Маяковського: «Единица — вздор, единица — ноль».
У роки перебудови інтелігент спробував вирватися за межі звичного кола уявлень, але коли з’ясувалося, що новий час не дуже сприятливий для виживання «працівників розумової праці», він не тільки повернувся у свою нішу, але й щільно зачинив за собою двері. Найгірше, що він не знає, чим усе це закінчиться. Те, що нині відбувається, цілком можна назвати самогубством інтелігенції. Це, знову-таки, не пусті слова. Очевидно, вчорашнім інтелігентам сьогодні доводиться виживати в дуже скрутних життєвих ситуаціях. Сподіваюся, що більшість із них усе ж пристосовується до нових умов, але, боюся, вже не як інтелігенти. І дехто з них це усвідомлює. Один відомий київський режисер, із тих, кого зараховують до еліти інтелігенції, відкрито заявив нещодавно про своє бажання назавжди розпрощатися з рефлексією і зайнятися «справою».
Але прощання з рефлексією рівнозначне розставанню з інтелігентністю. Бо рефлексія — основна, якщо не єдина, форма пізнання власної суті й конструювання на цій основі свого мікрокосму — світу свого Я. «Те, що лише потенційно міститься у принципі, званому «справжня субстанція душі», раніше ніж виявитися у своїй вищій точці, повинне бути доведене до справжньої рефлексії — в думці або в дусі» (Шеллінг). Щоправда, у радянського інтелігента рефлексія дуже часто не завершувалася волевиявленням і, відповідно, вчинком. Цілком можливо, саме тому наш режисер і вирішив надалі обійтися без рефлексії, очевидно, не підозрюючи, що в такому випадку вчинки йому доведеться здійснювати не зі своєї, а з чужої волі. І ніяк не інакше.
Очевидно, інтровертність радянського інтелігента була зумовлена зовнішніми обставинами. Виявляти свою волю в умовах тоталітарного режиму було небезпечно. Страх. Постійне почуття страху, мабуть, обтяжувало найбільше. Але цей вантаж інтелігент якраз завжди хотів скинути. Трохи свободи — і він одразу намагається позбутися страху. На хрущовську відлигу інтелігенція відповіла «шестидесятництвом»; на горбачовську перебудову — гласністю.
Але від суспільної діяльності радянського інтелігента відлякував не тільки страх. Усі пам’ятали невдалий досвід дуже активного соціального експериментаторства у відносно недалекому минулому — досвід, що завершився кривавими революціями і терором. Злякавшись ще у 1905 роцi, значна частина інтелігенції відмовилася від якої- небудь участі в соціальних проектах і захопилася релігійним оновленням або «чистим мистецтвом». А соціальні проблеми взялися вирішувати (по-своєму, зрозуміло) напівінтелігенти або ж зовсім неуки. Дитяче захоплення перед філософією та естетизмом «срібної доби» в інтелігентському середовищі збереглося досі. На критику «Віх» iз боку російських лібералів (половина з яких, до речі, переконані українські автономісти — Максим Ковалевський, Дмитро Овсянико-Куликовський, Максим Славинський і Михайло Туган-Барановський), ніхто не звернув уваги. Нікого, по суті, не хвилювала й не хвилює майже повна відсутність у російської (й української) інтелігенції серйозного інтересу до правових і політичних питань.
Своє бажання закритись у «вежі зі слонової кістки», а для більшості — просто у своїй «ніші», інтелігенту необхідно було якимсь чином виправдати — інакше замучить комплекс неповноцінності. Так народився своєрідний інтелігентський снобізм, що маскується під небажання вільної особистості бути розтоптаним натовпом. Смішно, але факт: блискучий лінгвіст і філософ Ноам Хомський, наприклад, регулярно демонструє разом із тисячами людей різних політичних поглядів і різного рівня освіти спротив чомусь, що, на його погляд, заважає реалізації гуманістичних ідеалів. А наш ледве- ледве «животіючий» провінційний екс-інтелігент соромиться з’явитися в «неналежному йому середовищі» й гордиться тим, що ніколи у жодних громадських акціях не бере участі. Даремно гордиться. Передусім тому, що життя в ізоляції від суспільства обідняє наш внутрішній світ. Дзен-буддисти, можливо, з цим висновком не погодяться, але зате його підтвердять ті сучасні філософи, які знають: внутрішній мікрокосм людини розширюється, передусім, за рахунок інтерсуб’єктивних зв’язків, тобто, простіше кажучи, шляхом взаємного прямого або непрямого (через книги тощо) обміну досвідом між людьми. Проте розуміють це й наші інтелігенти. Тому й надають перевагу вони досить тісному колу кухонного спілкування перед келією відлюдника. Дуже обмежене своє коло «кухонної ніші» рятує і від самотності, і від грубуватої, не дуже освіченої маси. Але воно й обмежує наше сприйняття світу необхідною, але недостатньою рефлексією, позбавляє можливості діяти активно й ефективно на суспільному терні. Та й спілкувалися інтелігенти на московських і київських кухнях до самої перебудови, а після неї, витіснені на периферію соціального життя, вони знову сховалися до своїх нірок. Майже немає вже й кухонного спілкування — часу в «животіючих» не вистачає, та й цікавість до «вічних проблем» зменшилась. Якщо так і далі буде, інтелігенція як така, боюся, приречена на вимирання. Лякає це не всіх. Один німецький дипломат якось сказав мені, що зникнення інтелігенції — не така вже велика плата за перехід до ринкових відносин. Невже він мав слушність?
Усе це теорія, а що в результаті може виявитися на практиці? Не буде суспільно активного інтелігентного прошарку — не буде і громадянського суспільства. І, відповідно, не буде демократії. Тому що у тих, хто має владу і великі гроші, є чимало можливостей маніпулювати настроями мас iз допомогою різних, вигідних їм, PR-акцій. Тільки аналітичний розум схильного до рефлексії інтелігента здатний пов’язати конкретне і загальне, визначити, де йдеться про одномоментне, а де — про універсальне. Тільки інтелігент може допомогти людям розібратися в тому, що вигідне всім або більшості, а що — тільки маленькій групці тих, хто цю більшість обманює.
У натовпі громадяни не народжуються. Історія переконує нас, що всі більш-менш суспільно значущі ідеї спочатку виникали в головах інтелектуалів і тільки потім поширювалися в масах. Щоправда, поширювалися вони по-різному й дуже часто просто нав’язувалися. Але так можна формувати психологію мас, а не громадян. Етична складова інтелігентності тому й є соціально необхідною, що інтелігент (в ідеалі, природно) хоче не обдурити, а переконати інших — шляхом взаємного з ними співпереживання. Взаємність, підкреслю, повинна бути обов’язковою: щоб повірили вам, треба самому вміти співчувати. Для цього треба намагатися долати роз’єднуючі людей бар’єри, а не створювати їх штучно. Тобто щонайменше не можна зачинятися у своїй ніші. А інтелектуальний елемент інтелігентської рефлексії має суспільне значення тому, що людина, яка бажає пізнати істину, повинна знати позицію своїх опонентів. Іншими словами, інтелігент завжди зацікавлений у діалозі, у чесних дебатах. Якщо такі дебати будуть публічними, наш сьогоднішній обиватель навчиться зіставляти аргументи сторін і робити самостійні висновки. Коли йому доведеться приймати суспільно важливі рішення (під час виборів, наприклад), він це зробить уже не як обиватель, а як громадянин. Заморочити йому голову PR-кампаніями буде зовсім не просто.
Тут я зачепив лише одне з багатьох питань формування громадянського суспільства. У нас цей процес, безсумнівно, пов’язаний і з проведенням політичної реформи, і появою хоч би відносно самостійних (не тільки від влади, але й від тих, хто платить) засобів масової інформації. Зокрема, дуже важливо, щоб якесь впливове видання погодилося надати сторінку для обговорення суспільних проблем у режимі діалогу між інтелігентами, незалежно від їхніх політичних поглядів. Багато редакторів газет і журналів стверджуватимуть, що так і роблять, але на практиці задовго до яких-небудь виборів вони починають виконувати замовлення тієї або іншої партії, того або іншого політика. І, відповідно, міняють свою редакційну лінію. А суспільний діалог інтелігентів не можна переривати. Читач повинен звикнути до нього, повірити у те, що, принаймні цю сторінку він читатиме завжди, незалежно від того, яка нині політична погода і на кого працює у даний момент газета або журнал. За радянських часів роль посередника між інтелігентами величезної імперії виконували «товсті» журнали. Сьогодні це місце вакантне, принаймні — в Україні.
Ось до чого звелися роздуми людини, яка крокує — сама по собі — у натовпі.
