У святково-вихідні дні трапилися дві події, так або інакше пов'язані між собою не лише одним поточним періодом, а можливо, й довгостроковим розвитком політичних сюжетів. Чи це іронія долі, чи Божий промисел втрутився, але «партія влади», нова фаворитка Леоніда Кучми, провалилася на київських виборах, в той час як Олександр Ткаченко, що потрапив на свій пост завдяки титанічним зусиллям Банкової не допустити катапультування спікерського крісла на самий пік Олімпу, саме туди, в президенти, і подався.
Телекамери, що зафіксували, як цілуються Леонід Кучма і «новий» мер Олександр Омельченко, не дали відповіді: хто з них після цілування сплюнув (хоча б подумки)? Вважаємо, таке вираження почуттів було б природним для обох, але щирість київського голови викликає більше сумнівів. А також прогнозована за наслідками... Хоча й величезний букет переможцеві від Президента може ще виявитися підготовкою «алібі» — якщо судові клопоти СДПУ(о) про визнання виборів недійсними підтвердять, не дай Бог, «незалежність» третьої влади. Велике, нічим не стримуване прагнення до «справедливості», потрібно мати, щоб зуміти оскаржити різницю між 76% Омельченка і 17% — Суркіса, друга відомого юриста Медведчука...
Цікаво, що в цю ж неділю пан Жириновський, син російської матері й тата-юриста, програв губернаторські вибори в Бєлгороді з тим же результатом — 17%. Щось у цих однакових відсотках є характерним і знаменним (рейтинг Наталі Вітренко, між іншим, також балансує в районі 17). Можливо, наші соціологи та політологи розшифрують цю закономірність: не можна ж дійсно залишити останнє слово за російськими тлумачами, які зловорожо натякають, що на специфічному медоблікові в середньому перебуває 15% громадян, і тому, мовляв, у Жириновського завжди буде «свій» електорат. До речі, зовсім нещодавно ця цифра ледве виходила за 10% — отже, крива дебілізації неухильно повзе вгору, і немає підстав, очевидно, вважати, що Росія так уже сильно обганяє Україну за цим показником. Проте, осінній діагноз зафіксує більш точну клінічну картину.
«Село — колиска України». О.Ткаченко» — ця нетлінна думка прикрашала сцену залу. І в музичній варіації — «Село — колиска неньки України» — звучала в новому гімні партії, пафос якого відображав головну думку: селянський син пишатиметься, що батько його селянин. Коли під оплески залу лідер Селянської партії Сергій Довгань оголосив про присутність в залі посла Югославії й про те, що американському посольству в присутності відмовлено, могло виникнути бажання глянути на карту — що там намальоване «в центрі Європи», чи нічого не змінилося. Але потім лідер селян декілька разів про «європейську державу» згадав — і відпустило. Щоправда, прихоплювало ще неодноразово: Олександр Миколайович знайомив із основами «економічної Конституції». Так він скромно визначає свою програму відродження України — альтернативу урядовій, яку, з його слів, «накидали» похапцем, і вона схожа на «реферат студента 3-го курсу». Програма спікера і є та сама «зміна курсу», якій має намір протистояти за будь-яку ціну наш Президент, досі упевнений, що все те, що відбувається в країні та її економіці, — це щось осмислене, прогресивне і реформаторське. Віра Ткаченка в радянську методику широкомасштабного планування і комуноненависть до Заходу, що підозрюється у вічних підступах, в кінцевому результаті не набагато гірша, ніж багаторічна задумливість Кучми про те, «що ми будуємо» з гарячковим очікуванням з-під розвалин та руїн — Захід нам допоможе. А те, що будь-які програми досі лише ритуальні знаки віртуальної дійсності — так це ще походить з тієї пори, коли «нинішнє покоління радянських людей» 20 років чекало, що 1980 року « житиме за комунізму».
Так що річ зовсім не в цьому. А в тому, що селянський з’їзд точно визначив головне: нове обрання Кучми — це національна катастрофа для України. Відштовхуючись від цього безперечного факту, селяни роблять, м’яко кажучи, незаперечний висновок про те, хто може врятувати Україну. Але це, поки що, деталі. Важливо те, що Банкову можна привітати з великим, я б сказала, стратегічним успіхом — «спікеріада» відгукнулася за повною програмою. Передача крісла й передвиборної трибуни Олександрові Ткаченку з гаслом «Тільки не Мороз!» — за результатами може перевершити найсміливіші задуми сценаристів з найближчого президентського оточення. Проте в чому насправді полягали ці задуми — треба ще подумати... І порадитися з Олександром Михайловичем Волковим.
Висунення спікера — це ж треба довести ситуацію в країні до такого абсурду! — може істотно знизити потенційні можливості влади проведення «виборів без вибору». Іншими словами, демократизувати процес. Оскільки у регіональних еліт, що стояли перед жахом безвиході в альтернативі «діюча влада — всі інші кандидати» й через це «крок праворуч, крок ліворуч» прирівнюється до зради, з’явився другий центр тяжіння. Той факт, що довіреною особою Олександра Ткаченка затверджено з’їздом пана Новика, говорить про те, що й бізнесовим елітам буде з ким поговорити однією мовою. Проте в цих колах, як відомо, Ткаченко — «господар» лівого курсу — не викликав особливого бізнес-переляку. «Він будуватиме комунізм для людей і капіталізм для себе», — цей цинічний, але обнадійливий для грошовитих людей висновок народився, між іншим, на найближчих до Президента орбітах...
На з’їзді виступали представники соціалістів і комуністів товариші Вінський і Мартинюк. Після цього селяни з трибуни зробили висновок, що їх союзники СПУ і КПУ готові до них приєднатися. Чи означає це — підтримати Ткаченка? Більше того, мова йшла про те, що для успішної реалізації мети — порятунку України — всі гілки влади повинні очолити представники лівого блоку. Думка не нова, новизна, хіба що, у відчутті, що Олександр Мороз може прийняти, як сатисфакцію і як акт власного реваншу, місце спікера, а комуністи вирішать, нарешті, при такому лівому розкладі взяти уряд. Щоправда, сам Мороз «в світлі рішення Ткаченка», повідомив Інтерфакс-Україна, називає свою «участь у президентській кампанії не просто правом, а обов’язком», не виключаючи однак можливості «прийти до консенсусу з лівими партіями».
Висунення Ткаченка має значення і для зміни вектора «головного удару». Те, що вся потужність апаратного катка піде зараз прасувати спікера, його минуле, теперішнє і майбутнє — дає можливість дещо перевести дихання іншим кандидатам... До речі, судячи з усього, Ткаченко добре уявляє, що на нього чекає, і саме це, можливо, більш за все стримувало його рішучість почати перехід від «не першого, але й не другого» до повної визначеності.
Після з’їзду преса «рвонула» до столу президії, і Олександр Миколайович відповів на запитання кореспондента «Дня» — насамперед, в якій мірі антипарламентські «наїзди» Президента простимулювали прийняття остаточного нелегкого рішення?— «Я довго зважував, що й до чого. Але непродумані заяви Президента, коли одній особі не подобається цілий парламент — треба задуматися: чому?.. Я був одним із ініціаторів того, що ми дійсно не на словах, а на ділі повинні шукати загальні підходи й розуміння між гілками влади. Не тієї штучної «Злагоди», за яку береться Валерій Павлович, тому що він ходить завжди, як по лезу: бути або не бути? А чисто за державними міркуваннями... І одним із поштовхів стало, коли ми розглядали бюджет за підсумками першого кварталу й виконували один із пунктів закону про бюджет — про систему контролю, і в цей день було вимкнено радіотрансляцію — гадаю, це був такий крок, коли кожен повинен задуматися. Чому Президент, уряд, не хочуть, щоб було чути — як вони господарюють?..» На уточнююче запитання кореспондента «Дня» — «Ви відчули загрозу парламентаризмові в Україні?» — Олександр Ткаченко з певністю відповів: «Це одне з головних». І ще спікер сподівається, що «думки людей і їх бажання буде правильно сприйнято і буде зроблено правильний вибір: насилувати людей так, як їх сьогодні насилують — тоді про демократію взагалі не йдеться».
Це скільки ж старань треба було виконавчій владі докласти до того, щоб у країні спочатку з’явився «головний опозиціонер» Павло Лазаренко, а потім «головний демократ» Олександр Ткаченко? І що можна заперечити нашому спікерові, якщо він щиро відгукується на прохання своєї матері «Робіть що-небудь!»
Тепер найцікавіше буде спостерігати за вовтузінням у різних таборах, станах і кланах. Наприклад. Вікторові Медведчуку потрібен був «лівий спікер» — до іншого він би в заступники не потрапив, а мета така стояла й була дуже помітною. Добродії, ваші ставки: президента якої орієнтації може змінити молодий претендент на державну булаву 2004 року? Кучму, якого партія висуває сьогодні? Гай-гай, невже можна подумати, що далекоглядні молоді політики в СДПУ(о) і передусім сам Медведчук не розуміють: з тими «досягненнями», з якими нинішній Президент може прийти до кінця свого другого терміну, наступників не буває — партії, котра відповідає за «свого» Президента, залишиться лише посипати голову попелом, якщо, звичайно, залишиться що посипати. Ні, змінювати «центровому» Медведчуку історично логічніше лівого президента. І тому сьогоднішня гра СДПУ(о) з Леонідом Кучмою — це заходи зі збереження свого «золотого запасу» (у всіх значеннях) до осені. Ризику, загалом, у підтримці Кучми стільки ж, скільки в нього шансів переобратися. Немає навіть побоювань за перспективи на парламентських виборах: партія може бар’єра і не здолати, але Медведчук з Суркісом «свої» округи уже як-небудь «напружать»... І тому виникле раптом непогамовне бажання шановного Леоніда Кравчука «топтатися» маючи привід і не маючи по спікерові Ткаченку — при всій довірі до щирості першого президента в його бажанні захистити рідну державу — все-таки здається дещо картинним, якимось відволікаючим маневром... Ну дійсно, СДПУ(о) голосує за МПА, а Леонід Макарович на спікера ногами тупає... А зараз, після київських виборів, коли Президент нічим не відзначив об’єднаних соціал-демократів, що лягли до його ніг, ніяк не виявив своєї прихильності до їхнього посягання на столицю (це ж все-таки не Єврейський конгрес, якому привітання надіслати — нічого не варто), то зв’язувати партію з Кучмою може — тимчасово — тільки її пекуче бажання «відбити» астрономічні витрати на невдале підкорення Києва...
Так що стосунки віце-спікера й спікера, що останнім часом напружилися (жертвою чого й став керівник прес-центру ВР Новосад, котрий вчасно, очевидно, не зорієнтувався) — це, не виключено, явище тимчасове. І все залежатиме від того, як піде передвиборне життя Олександра Миколайовича, з якими перспективами розгортатиметься його кампанія...
Поки що початок веселий: як уже повідомив сам спікер, прем’єр раненько в понеділок збирав деяких лідерів фракцій, ініціюючи збір підписів для відставки глави парламенту. Понеслося. Якщо Банковій вдасться розв’язати «спікеріаду-2», то мета «Кучма-2» може стати більш реальною, бо сьогодні найголовніше перевести об’єднуюче завданя «тільки не Кучма» в площину боротьби всіх кандидатів між собою...
Але «відповідь Чемберлену» пішла негайно: якщо в день з’їзду спікер не погоджувався з пропозицією соціалістів, вважаючи відставку уряду «недоцільною» за 5 місяців до виборів, то у вівторок на сесії сам запропонував внести до порядку денного наступного пленарного тижня питання «про відповідальність Кабміну за ситуацію в країні».
Тримайся, країно, що ще буде!
ДО РЕЧІ
Олександр Ткаченко не збирається відмовлятися від участі у виборах президента України восени 1999 року, повідомляє Інтерфакс-Україна. Він заявив, що не допускає можливості зняття своєї кандидатури. При цьому спікер підкреслив, що він «завжди зважує» те, що хоче зробити. «Якщо комусь це здається дещо незрозумілим, то мені абсолютно зрозуміло, оскільки я маю досвід, своє бачення і ніколи не поспішаю з висновками», — заявив він. «Гірше, коли спочатку кажуть, а потім думають, я хочу спочатку думати, прорахувати, а потім сказати», — додав О.Ткаченко.
Спікер заявив, що його «ще не зареєстрували кандидатом, а вже створено групу, яка веде досьє», і її очолює один з народних депутатів.
Глава президентської адміністрації Микола Білоблоцький критично ставиться до висунення Олександра Ткаченка претендентом у кандидати на посаду президента, але вважає, що «це — його право». Він нагадав про позицію, висловлену Президентом України, що висунення О.Ткаченка є його правом, і назвав «недоречними» коментарі «за і проти». Водночас він висловив свою особисту думку, що «Олександру Миколайовичу весь час хочеться більше, аніж він має, і не тільки в цьому випадку».
На думку Євгена Марчука, висунення Олександра Ткаченка претендентом у кандидати на посаду президента України серйозно ускладнить шанси Олександра Мороза, оскільки вони мають електорат одного політичного спектра. «Особисто для мене його висунення не стало несподіванкою. Це я публічно стверджував ще три місяці тому, природно враховував цей чинник у своїй діяльності», — додав він.
За словами Є.Марчука, судячи з хворобливої реакції пропрезидентських ЗМІ, не сподобалося його висунення і команді нинішнього Президента Леоніда Кучми.
