Професор, доктор філософських наук, лауреат премії Національної академії наук України імені Дмитра Чижевського Сергій Борисович КРИМСЬКИЙ — давній та постійний автор нашої газети. Його монологи у вигляді імпровізованих бесід про софійність та життя (лекції про Софію Київську — пам’ятку світового значення читайте у № 72, 77 «Дня» за 2001 рік) стали, на думку не лише співробітників «Дня», але й читачів, справжнім відкриттям та одкровенням, що дозволяє пишатися тим, що у нашої газети є відданий шанувальник і автор. Сьогодні ми публікуємо актуалізовані монологи видатного українського філософа на різні теми, але об’єднані спільним задумом.
Насамперед мені хотілося б поздоровити газету «День» з її п’ятилітнім ювілеєм. Роблю це із задоволенням, тому що «День» відзначається цілою низкою цікавих особливостей, які відрізняють газету від інших видань у системі ЗМІ.
По-перше, дуже важливо, що «День» уміло відділяє повсякденність від історичності. Справа в тім, що є повсякденність, а є історичність. Ось наприклад, свого часу телебачення — і західне, і російське — дало зріз серпневих подій 1991 року: з одного боку — стоять захисники Білого Дому, валиться найбільша в світі імперія; з іншого боку — люди гуляють із собаками, роблять зачіски в перукарнях. Особливістю «Дня» є здатність давати історичний вимір повсякденних подій, що рятує від чистої кон’юнктурності; і разом із тим дозволяє вписувати події сьогодення у долі людей, у перспективу, у контекст розвитку суспільства. Звідси в газеті такий інтерес до подачі історії (не просто в сюжетному викладі). «День» намагається щоразу відтворити дух історії, ті її критерії, що дозволяють нам оцінювати перспективу сьогоднішнього дня.
Є така досить давня істина, яка зараз актуалізувалася у контексті розвитку синергетики. Наука синергетика дуже точно довела, що минуле осучаснює майбутнє (причому це доведено строго науково). У синергетичних системах поруч існують події, які у нерозвиненому вигляді будуть у майбутньому, були в минулому, і є сьогодні. І можна наочно, панорамно розглядати — яким же чином минуле осучаснює майбутнє? Історія має імовірнісний характер — у нас не одне майбутнє, а багато, і минуле дає селекцію майбутнього. Тобто, спираючись на історичний досвід, ми можемо здійснювати дослідження тих тенденцій майбутнього, які закладені в сучасності. Тому це дуже серйозне питання — вміння давати історичний зріз подій сучасності. Інтерес газети до подачі історичного матеріалу, історичного виміру подій, що відбуваються, я вітаю.
Це дає й трохи іншу інтерпретацію самої назви газети «День». Поняття день — різнопланове; у Біблії день — це може бути і рік, і навіть тисячоліття. День — це просто відрізок часу, у який вкладаються якісь великі історичні події. Але справа не в цьому. Назва газети пов’язана не з кон’юнктурним поняттям «сьогодні», а з тим поняттям дня, що було запроваджено, скажімо, Григорієм Сковородою і пов’язано з української ментальністю — день як світло, день як освіта. Сковорода у своїх діалогах («Потоп зміїний», «Ікона алквіадська») часто використовує такі поняття. Вся його філософія є «день філософської мудрості». У такому розумінні дня як освіти, як світла, якщо врахувати те, що я казав відносно історичної складової газети, і можна тлумачити саму її назву.
ГАЗЕТА, ЯК І ТЕАТР, ПОВИННА «СТВОРИТИ» СВОЮ АУДИТОРІЮ
Кожна газета — це не просто засіб масової інформації. Як і театр, вона повинна «створити» свою аудиторію, коло свого читача і сформувати його. І, до честі газети, за відносно невеликий термін (5 років), вона сформувала свого читача. Є газети різних напрямків: призначені для чиновників, для інтелігенції, партійні, педагогічні, для сільського читача... Не можна казати, що «День» орієнтується лише на одну з цих соціальних груп. Скоріше за все, газета орієнтована на освічені верстви населення, куди можуть входити і академіки, і вчителі, і люди, які цікавляться культурою... Звідси випливає одна, на мій погляд, цікава особливість «Дня»; поки вона ще нерозвинена, але вже закладені елементи, що дозволяють мені говорити про те, що в газети вже є можливість цікаво розвинути цей напрямок. Судячи з 5-літнього досвіду існування газети, її цікавлять не просто культура, наука, спорт, освіта; її цікавить духовність. А духовність (якщо давати наукове визначення) — це вся повнота буття людини, націлена духом; це, якоюсь мірою, заклик із небес здійснити те, що не здійснюється природним шляхом і вимагає участі особистості, активного відбиття через життя особистості. Цей напрямок ще не розвинений у газеті, але мені здається, що «День» має дуже великий шанс, розробляючи цей напрямок духовності, знайти свою відмінність від тих газет, що мають чисто просвітницький, інтелігентський характер. А духовність — це знання, інформація, це культура, відбита через потреби особистості, потреби духу, національного досвіду (нація теж є особистістю, але історичною особистістю).
АРХЕТИПИ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ ТА ПРОБЛЕМИ БУТТЯ
Що означає розробляти проблеми духовності в газеті? Необхідно не втрачати ті орієнтири, що задані архетипами національної ментальності. Архетипи — це наскрізні символічні структури, що пронизують увесь масив історії даного народу. Скажімо, у такому загальному плані (це думка не моя, а німецького філософа XX ст. Мартіна Хайдеггера): «Кожна нація орієнтована на три архетипи: будинок, поле, храм». Будинок — це свята округа буття, тобто місце, де нація чи людина відчуває своє центральне положення. Як Тарас Шевченко говорив: «В своїй хаті, своя сила, і правда, і воля». Поле — це не обов’язково степ, це можуть бути гори, море, природа, усе, що пов’язує людину і середовище, «topos» — його місце у житті. І храми — ці святині. А нація, у тому числі й українська, має свої, плюс до цього, специфічні архетипи.
Скажімо, газета висвітлювала наше відвідування Софії Київської. Це проблема софійності, тобто мудрості буття, що є характерною для української культури. Не прагнення стати над буттям, що є характерним для ментальності російської нації, як на це було вказано ще М. В. Гоголем; росіянин прагне стати над буттям, піднімати якісь суперпроблеми, надідеї, а українець прагне ввійти до складу, всередину буття, а не бути над ним. Звідси особливий інтерес до практичної моралі, до практичних питань життя в духовному вимірі. Це ще одна проблема, знову ж таки є характерною тільки для української ментальності — в Україні ніколи не було колізії (дуже драматичної для західної культури) між інтелектом та почуттям. Могутня колізія, пов’язана з аскезою, з релігійною боротьбою... В Україні споконвіку було введено зовсім інше поняття — духовного розуму. Тобто розуму, що є духовним і не суперечить почуттям. Митрополит Київський XVII століття Ісайя Копинський казав: «Розум вище віри, тому що розум веде до віри». Тому ви на гербах київських митрополитів поряд із палаючим серцем побачите книги розкриті; ідеї освіти, духовного розуму. Ось які архетипи властиві українцям, включаючи архетип етичної цінності вільної індивідуальності. Адже Українська цивілізація — кордонна, вона виникає на кордоні зі Степом. Витримати цей тиск Степу могли тільки люди вільні, конкретно — «палаючі душі» козаків. Є й інші специфічні архетипи ментальності, відповідно духовності українського народу, орієнтація на який і дозволяє нам окреслювати духовні вектори розвитку сучасності, хоча, здавалося б, за цим приховано досвід минулого.
ПРО ПОЗИЦІЮ «ТРЕТЬОЇ ПРАВДИ»
Щодо самої газети — тут мені хотілося б також відзначити як позитивну її сторону — певну центристську позицію в оцінці політичних подій: що, напевно, справедливо, оскільки потрібно завжди вміти подивитися на будь-які події сучасності з позиції «третьої правди», тобто вищої. Це проблема гуманізму, яку Томас Манн визначив словами: «Усяке рішення в справах людини є передчасним». Не в тому розумінні, що ми не маємо права оцінювати людину так, як вважаємо за потрібне; ми можемо оцінювати і негативно, і позитивно кожен момент її діяльності. Але при цьому ми повинні розуміти, що наша оцінка може бути передчасно переглянута. Даючи оцінку сьогодні, ми повинні робити деякий допуск, деякий люфт, тобто деякий вимір того, що подія може повернутися зовсім іншим боком. І в цьому розумінні не наполягати остаточно на своїй оцінці, розуміючи, що вона «передчасна» відносно і людини, і історичних подій.
Як мені здається, і це позитивна сторона газети «День», вона не захоплюється масовою ілюзією соціологічних опитувань. Ці рейтинги та соціологічні опитування, якими зараз зайняті всі, часто носять характер замовлення, робляться непрофесійними соціологічними службами, яких з’явилося дуже багато. Газета, безумовно, цікавиться соціологічним аналізом, але частіше робить ставку на експертну оцінку, опитування експертів.
«КРИТИЧНЕ ОКО» ЯК НОРМА РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
Щодо недоліків газети «День», і, можливо, інших засобів масової інформації, відзначу майже повну відсутність оперативної критики, подій культури (рецензії, критичні огляди); немає справжнього професіоналізму в критичних матеріалах. Ось якщо ми візьмемо традиційно солідні західні газети, або традицію газет XIX століття в Російській імперії — там була дуже професійна критика. Ви могли б зустріти в газеті (я сам читав такі рядки): «Сьогодні пан Шаляпін співав погано». Спробуйте в нашій газеті опублікувати, що, скажімо, який-небудь народний співак «співав погано». Але ж це було нормою газетного життя.
Необхідна наявність постійного моніторингу як культурних, так і політичних подій; не випадкових, час від часу, не позв’язаних із будь-якими подіями та ювілеями. Необхідна постійно діюча сторінка професійної критики. Думка про газету формується, якщо читач бачить, що є якесь «критичне око», дієвість та ефективність газети підвищується. Це просто обов’язок журналіста (не роздача компліментів або зведення рахунків) — створити, нарешті, практику критичної оцінки.
У силу своєї наукової діяльності в мене завжди було багато аспірантів. І я вчу їх так: «Період дитинства закінчився, тільки в дитинстві вас хвалили; зараз, коли ви стали дорослими, вас ніхто хвалити не буде, привчіться до того, що ви повинні знати справжню оцінку ваших робіт через критичні матеріали про них». Ми повинні судити через призму критики і про самих себе, і про інших людей. Необхідно привчити суспільство (і в соціальному плані це важливо) до постійної критики. Це норма розвитку суспільства. Без неї воно розвиватися не може. Критично можуть бути висвітлені помилки простого службовця і навіть президента. Я був дуже збентежений, коли при відкритті монумента Незалежності, у вступному слові Л. Д. Кучма сказав: «Це наша Оранта, це наша Берегиня». Оранта — це ж винятково Матір Божа, що має лише чотири варіанти — Оранта, Одигитрія, Розчулення, Слава. Не можна просту жінку назвати Орантою. А тим більше Берегинею! Адже Берегиня — це русалка. Як можна Матір Божу плутати з русалкою? Нічого немає образливого, якщо людина невдало сказала, наступного разу вона буде більш пильною; не потрібно усього боятися — кожен із нас робив багато помилок, кожного з нас критикували. І я повинен сказати, що газети радянського часу були зайняті критикою (часто, звичайно ж, огульною, часто ідеологічною), але тематичні критичні матеріали були присутні на їхніх сторінках значно частіше, ніж у сучасних газетах.
Дуже важлива подача матеріалу через особистий досвід і особистість того чи іншого автора. Я знаю (з досвіду газет як Заходу, так і Російської імперії), що зараз мало дорожніх заміток. Вони дають дуже серйозний, освітній матеріал, але через особистий досвід, особисті враження. Мені байдуже, як це описано у відомих гідівських путівниках «Бедеккера»! Мені цікава ще одна така обставина, що є недоліком соціального розвитку України. Громадянину нашого суспільства немає куди скаржитися. Раніше був Комітет громадського контролю, врешті решт, райком. Куди ви зараз підете зі скаргою? З одного боку, це проблема соціального розвитку; Україні вкрай необхідне запровадження такого органа — якщо хочете — комітету народного контролю. І вкрай важливим є розширення рамок захисту читача, людей, що звертаються зі своїми бідами, образами до газети. Необхідно брати під захист людей, не лише відомих, але й простих громадян. Найбільший недолік нашого сучасного суспільства — це цілковита беззахисність пересічного громадянина. Міліція втручається тільки якщо це стосується неї; та її ж і не видно на вулицях. З вами можуть зробити все що завгодно, і я знаю масу таких випадків.
«УКРАЇНА ПОВИННА БУТИ УКРАЇНСЬКОЮ», АБО «ЙДИ ДОДОМУ»
Переходячи до проблем розвитку українського соціуму (якому, на відміну від газети «День», 10, а не 5 років), необхідно відзначити, по-перше, надмірне захоплення (як нашими політиками, так і ЗМІ) спробами підігнати розвиток суспільства під якийсь відомий уже стандарт. Або західний, або російський, або євразійський, загальнослов’янської солідарності... Україна повинна бути українською, і не обов’язково бути схожою на західні країни, чи російську державу, чи країни євразійського простору. Тобто необхідність використання світового досвіду не означає пристосовування соціального і культурного розвитку під той чи інший європейський або ж російський стандарт. У цьому відношенні була прекрасна карикатура в давній російській «Літературній газеті» — «Витязь на розпутті». Стоїть витязь — ліворуч підеш — ..., праворуч — ..., а на камені було написано — «Йди додому».
Треба подумати про свою самобутність, при безумовному використанні світового досвіду та досвіду сусідів. Україна — дуже специфічний соціум. Можна сказати (зрозумійте вірно), що Україна полісистемна. В Україні багато підсистем, як культурних, так і цивілізаційних. Справа в тім, що така ситуація склалася історично, через центральне геополітичне положення України (між Заходом і Сходом, Північчю та Півднем); вона виникає на перехресті багатьох доріг. Якщо західні, європейські міста виникають на місцях стоянок римських гарнізонів (Париж, Лондон, Франкфурт), то Київ і, відповідно, Київська Русь виникають на перетині фундаментальних торгових доріг, магістральних шляхів. Дніпро був головною магістраллю торгівлі між Заходом та Сходом, тому що Середземне море було зайнято спочатку арабами, а пізніше турками. І ось цей перетин багатьох цивілізацій і багатьох впливів на Середньому Подніпров’ї наклав свій відбиток і на подальший розвиток культури.
Колись російський історик Володимир Соловйов звернув увагу на такий факт: дивіться, у Древній Русі таке тяжіння як у житті, так і в культурі до образу корабля — вождя ховають у споруді, що нагадує корабель; церквам (трибанним, трикупольним) надається вигляд корабельного силуету. На мою думку, Київська Русь — це корабель, що крейсував між багатьма культурами. Це й наклало відбиток на проблему вибору віри. Було багато вір, і Володимир мав можливість вибирати між ними; історично вони так і збереглися тут. Частина України входила до складу Австро-Угорщини і належала Європі в буквальному розумінні цього слова; частина (Середнє Подніпров’я) була пов’язана з євразійським простором і культурою; східна частина України була під азіатським деспотизмом, здебільшого Російській імперії. Тут було кілька цивілізаційних напрямків. Навіть у «Повісті минулих літ» Нестор описує Київську Русь як багатоплемінне об’єднання: для нього культурними є поляни, а вже древляни, що жили біля Коростеня, тут, зовсім поруч — вони для нього чужинці, що у лазні миються разом із дружинами чи із жінками. Нестор описує їх негативно, тобто ця багатоплемінність зберігається й пізніше, у силу підпорядкування чи то Польщі, чи то Росії; відчувається й сильний вплив Криму. Нині, особливо російські автори, пишуть: «Як це так, ось Крим віддали Україні!» Але ж Україна була традиційно позв’язана з Кримом, навіть вибори гетьмана часто узгоджувалися з кримським ханом; тут були безупинні війни і союзи, але в нас спільна історія. Я вже не кажу про те, як деякі серйозні автори зараз вважають, що більшість населення Криму були українцями, бо на півострові не було феодалізму. І навіть невільники, що там були, через якийсь час відпускалися на волю. Вони осідали, заводили своє господарство в Криму.
КОНСОЛІДАЦІЯ, ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД І ПІДСИСТЕМНІСТЬ СОЦІУМУ
Різні впливи, різні підсистеми. Вони зберігають свій вплив дотепер, і наше завдання — не ігнорувати історичний досвід. Зараз, по-перше, найголовнішою у соціальному та політичному житті, і в тому числі газетному висвітленні подій, має бути проблема консолідації. А по- друге, ця консолідація повинна йти за збереження (це вже зрозуміла навіть наша Верховна Рада) інтересів регіонів, підсистем у сучасному розумінні.
З цим питанням пов’язана проблема єдиної помісної християнської церкви в Україні. З одного боку — це важлива проблема, що слугує тій самій консолідації; з іншого боку — треба враховувати, що уніфікація церковного життя може призвести до певної догматизації церковних канонів. Вони стають тоді єдиними і не доповнюються іншими тлумаченнями, іншими способами життя, іншими звичаями; це може породити чималі проблеми у суспільстві.
Справа в тому, що в сучасному цивілізованому світі таке співіснування різних конфесій є нормальним явищем. Скажімо, в США десятки конфесій. У Франції, сугубо католицькій країні з великим «досвідом» боротьби проти релігійної Реформації, президент Ж. Ширак — католик, а прем’єр-міністр — гугенот. І це вважається нормальним. Хочу, щоб мене вірно зрозуміли — я не прихильник якогось стримування інтеграційних та об’єднавчих процесів. Я просто закликаю до дуже обережного відношення до цих явищ із урахуванням історичного досвіду, підсистемності українського соціуму. Тобто тут необхідний той лібералізм і та толерантність, що характерні для сучасного західного християнства, і для нас якоюсь мірою можуть виявитися корисними.
ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ЯК ГЕНЕРАТОР НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ
Дуже хотілося б відзначити роль інтелігенції в житті сучасної України. Я завжди вважав, що нещасливою є та нація, що видумала формулу «гнила інтелігенція». Інтелігенція — це духовна еліта нації, це суб’єкт національної самосвідомості етнічних об’єднань. Свого часу існував нацистський «план Розенберга» по знищенню польської нації. Він виходив з такого положення: для знищення нації досить «викосити» аристократію, інтелігенцію і священиків. Все інше населення перетворюється на бидло. Тобто нація не може існувати без національної самосвідомості, без тієї національної ідеї, яку генерує, підтримує і підживлює саме інтелігенція. Тим більше, що проблема інтелігенції отримує нове наповнення: в епоху загальної комп’ютерної мережі (до яких кожна людина, у тому числі й школяр, може бути підключена, отримуючи всю систему знань, вироблених людством), особливого значення набувають інтелектуалізм, евристика (наука про закони творчої діяльності), знаходження певних духовних цінностей. Цю задачу виконує інтелігенція, її місія у житті, як інших країн і народів, так і України, особливо важлива. Тим більше, що у нас був сумний досвід нігілістичного ставлення до інтелігенції при висуванні на перший план інших соціальних верств.
УКРАЇНА В ПОШУКАХ ВЛАСНОГО «ВЕКТОРА»
Як розуміти «європейський вектор» України? Його не потрібно інтерпретувати в прямому значенні, у якому поняття «європейська цивілізація» використовується на Заході. Це поняття містить у собі такі атрибути, характеристики: раціоналізм, техніцизм, християнство, досвід Реформації, що його сприйняла Західна Європа, досвід античності. Це — специфічний комплекс, який характеризує те, що ми називаємо європейською культурою. Коли говорять про «європейський вектор» України, часто мають на увазі просте використання європейських стандартів. Їх, безумовно, необхідно застосовувати, але нав’язувати суспільству (яке має свій менталітет) західний раціоналізм, західний техніцизм, реформаційні ідеї недоцільно і може призвести до ігнорування того духовного досвіду, що його отримала ця нація.
Ось у чому справа: коли кажуть про виникнення Київської Русі, часто пишуть, і небезпідставно, про вплив Візантії, сильний вплив. Цілком вірно, хоча потрібно сказати і про вплив Болгарії, Великої Моравії, Криму з його традицією Боспорського царства... Тут було багато напрямків, об’єднаних, звичайно ж, візантійським впливом. Виникнення культури Київської Русі, до якої, безумовно, причетна українська культура, деякою мірою і російської культури, а також культури інших слов’янських народів призвело до утворення нової греко-слов’янської православної цивілізації. Це особлива цивілізація, що має специфічні риси і таке ж фундаментальне значення, як західноєвропейська цивілізація. І вона мала свою східну християнську традицію, що відрізняється від західної, свою специфічну культуру — досить вказати на іконопис, що існував тільки тут. Я вже не кажу про ті духовні цінності, що специфічно тут розвинуті. Щоправда, тут є свої недоліки.
Існувала орієнтація не тільки на політико-правове поле (як у Західній Європі), але й діяла концепція Святої Русі — сакралізація того простору, у якому живуть люди. Це цивілізація, яка відмінна від західної, і яка має свою тисячолітню традицію, якщо під європейськістю розуміти перехід до західноєвропейської цивілізації з її техніцизмом, раціоналізмом, ідеями Реформації, індивідуалізму. Європейська цивілізація індивідуалістична, там важлива цінність індивідуума, а в Україні — ідея соборності. Зовсім інша ідея; розумієте — це буде штучне «припасування», що ігнорує історичний досвід народу. Але те, що я сказав, не виключає використання світового досвіду, і в тому числі західних стандартів. При цьому тільки потрібно правильно розуміти, що таке «європейський вектор».
