«Помаранчева революція» в Україні досягне своєї кульмінації 26 грудня, коли прем’єр-міністр Віктор Янукович і колишній прем’єр-міністр Віктор Ющенко переграють другий тур президентських виборів. Численні фальсифікації результатів голосування, які принесли перемогу Януковичу і вивели сотні тисяч українців на вулиці Києва, щоб захистити свої права, більше не виглядають можливими. І все ж демократичне майбутнє України поки ще не гарантоване.
Україна переживає істинну ліберальну революцію, яка схожа на великі європейські ліберальні революції 1848 року і нагадує оксамитову революцію у Празі 1989 року. Після п’яти років щорічного економічного зростання в середньому на 9% економічні претензії в передвиборній кампанії вражаючим чином відсутні. Українці вимагають не більше — і не менше — ніж демократії, свободи й верховенства права.
Сумнівні результати виборів підтвердили, що країна географічно й етнічно розділена. Ющенко здобув переконливу перемогу в сімнадцяти західних і центральних областях, у той час як Янукович домінував у десяти східних і південних областях. Однак більшу частину відмінностей між областями можна пояснити ступенем їх демократизації та відкритості, а не етнічною приналежністю. Наприклад, Ющенко справді здобув перемогу в кількох російськомовних областях, — найбільш значущу в столиці Києві, — у той час як Янукович заручився найбільшою підтримкою в авторитарних Донецьку й Луганську, який є крайнім на сході обласним центром.
Ющенко далекоглядно акцентував увагу на своєму намірі об’єднати країну, використовуючи гасло «Схід і Захід разом!» Так само, як і шахтарі зі східних областей, відправлені до Києва своїми керівниками — прихильниками Януковича, дуже скоро перейнялися «помаранчевим» настроєм до демонстрантів,— тож їх швидко відправили додому керуючі ними особи.
По обидва боки відчутна роль бізнесу. Саркастичні особи сказали б, що це повстання мільйонерів проти мільярдерів. Кандидатуру Януковича підтримали три домінуючі ділові клани і досить нечисленні союзники, в той час як решта ділової спільноти — і навіть деякі мільярдери — рішуче підтримали Ющенка. Це дійсно буржуазна революція.
І українська революція, і високе економічне зростання — результати звички влади налаштовувати всіх одне проти одного та ігнорувати чесну гру. Прості українці прагнуть правопорядку; бізнесмени хочуть мати рівні умови з найбагатшими і тими, хто має найліпші зв’язки. Ющенко завбачливо критикує «бандитизм» і корупцію, але не олігархів, оскільки дрібніші олігархи підтримують його самого.
Застереження Ющенка, очевидно, не вплинуло на Росію. Справді, рідко одна країна втручається у вибори іншої країни в такій деспотичній манері. Прихильники Ющенка стверджують, що Кремль змусив російські підприємства витратити 300 мільйонів доларів на передвиборну кампанію Януковича. Українські ЗМІ були заповнені російськими політичними радниками, які оббріхували гірше, ніж будь-який українець. Сам російський президент Володимир Путін двічі брав участь у передвиборній кампанії Януковича в Україні та двічі його привітав раніше, ніж було оголошено остаточні сфальсифіковані результати.
Активність Росії цікава. Янукович виступає за справжню олігархічну державу, на кшталт того, що Путін створив у себе вдома, і водночас Янукович звинувачує Ющенка в тому, що той продав українські компанії російським корпораціям.
Поведінка Путіна, імовірно, найкраще пояснюється його перевагою регіональної гегемонії перед демократією. Якщо президент України стане міжнародним ізгоєм, то він зможе заручитися тільки підтримкою Росії, як президент Білорусії Олександр Лукашенко. Після такого вражаючого провалу в Україні «керована демократія», проте, виглядає дуже анахронічною, і Росія стоїть перед загрозою поширення реальної демократії далі на схід.
Уперше українці перебороли свій комплекс молодшого брата Росії. Вибір у них невеликий, крім як повернутися до Європи й Заходу. Експорт української сталі пережив справжній бум у зв’язку з китайським попитом, але зрештою, апетит Китаю буде задоволений, і знадобляться нові ринки. Очевидний вибір — Європа, оскільки Росія не може запропонувати нічого, крім жорсткої конкуренції.
Якщо Україна стане демократичною державою, то вона, безсумнівно, дуже скоро розвине норми права. Це вже ринкова економіка, і вона, звісно ж, розташована в Європі. Таким чином, для Європейського Союзу буде небезпечним викликом пропонувати Україні щось, крім членства.
І все ж ще багато що може піти не так, як треба. Найочевидніша загроза полягає в тому, що вибори ще не закінчено, або в тому, що Ющенко зречеться виконавчої влади. «Солідарність» зазнала поразки в Польщі у 1980- 81 роках, що подовжило комуністичний режим ще на десятиріччя. На щастя для України, її бізнес є приватним, і вся ділова спільнота вважає, що повторні вибори мають бути вирішальними. Інакше фінансова дестабілізація загрожуватиме добробуту дуже багатих.
Інша небезпека полягає в ролі мультимільйонерів у революції, яка впадає у вічі. Без сумніву, вони хочуть домінувати в новому Кабінеті Міністрів, і з їхніми вражаючими управлінськими та інтелектуальними здібностями вони розкидані по всіх партіях. Шкода, але якщо їм дозволять взяти на себе все управління і контроль, то на Україну може очікувати перерозподіл багатства, а не справжні реформи. В ідеалі Ющенко має звернутися до нових професіоналів, які ще не сп’яніли від корупції, що набуває чимдалі значніших масштабів.
І при цьому старий режим не зник зовсім. Ющенко отримав парламентську більшість, оскільки багато хто з прихильників старого режиму змінив свою лояльність. Такий прагматизм зрозумілий: не менш ніж 300 з 450 членів українського парламенту імовірно є мільйонерами, — але це також передбачає, що вони знову можуть змінити свою думку. Україна потребує дострокових парламентських виборів, але цього важко досягти відповідно до Конституції.
Тим часом, Ющенко був змушений прийняти політичну реформу, сповнену пасток, не зникла повністю російська загроза, і найбільш ймовірно, що Захід в цьому питанні буде пасивний. Можливо, табір Ющенка знає, що часу мало і що вони мусять діяти швидко, щоб використати найбільшу можливість, яка будь-коли була в України.
Андерс ОСЛУНД — директор програми по Росії та Європі в «Центрі Карнеги за міжнародний мир».
