Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Щастя — коли знімаєш кіно»

Галина Криворчук — про телевізійний театр, документалістику і роботу над новим фільмом
11 листопада, 2011 - 00:00

Щоб знімати кіно в Україні, потрібна неабияка стійкість та віра в те, що ти робиш. «День» спілкується з Галиною Криворчук, продюсером серіалу «Гра долі», директором студії «Віател» вже кілька років поспіль. І увесь цей час студія та режисер Василь Вітер постійно працюють над зйомками нехай не завжди повнометражних, але цікавих фільмів. Серіал «Гра долі» по-новому відкрив для нас чимало наших знаменитих співвітчизників. Зараз Галина Криворчук разом зі студією «Віател» продовжила роботу над серіалом, працюючи над фільмом про Ференца Ліста.

Сьогодні у пані Галини — день народження. Редакція «Дня» щиро вітає іменинницю, і, звичайно ж, ми скористалися цим як приводом, щоб поспілкуватися з Галиною Криворчук, зокрема, і про новий фільм.

— Ми дуже довго готувалися до продовження циклу «Гра долі», й у зйомках фільму про Ференца Ліста нас підтримав Міжнародний фонд «Відродження». До речі, до того, що ми почали працювати над фільмом про Ліста, причетна і газета «День». Одна із дописувачок «Дня» зателефонувала нам на початку року і сказала: «Я читала про вашу студію багато матеріалів, які публікує «День». А я, між іншим, є постійним автором цього видання і пишу про Фредеріка Шопена, Ференца Ліста». Це була Людмила Вольська — музикознавець, лістознавець, піаністка. Спілкуючись упродовж декількох місяців, ми вирішили, що треба зняти фільм про Ференца Ліста, тому що цього року відзначається його 200-ліття. Презентація кінострічки запланована на 14 грудня, на яку ми із задоволенням запрошуємо газету «День» та головного редактора Ларису Івшину.

— Зважаючи на ситуацію, що склалася в українському кінематографі, лише дуже мужня людина може займатися продюсуванням документальних фільмів. Як ви прийшли у документалістику?

— Насправді починалося все з телевізійного театру. На початку 1970-х, коли мені було 16 років, я вирішила вступати до театрального вузу на відділення театрознавства. А тоді діяла вимога, що для вступу потрібно було обов’язково десь пропрацювати. Тато влаштував мене в «УкрТелеФільм». Мене взяли на посаду помічника режисера. Це була найнижча посада, яку тільки можна собі уявити. Ось таким чином я й прийшла в кіно. Студія на той час знімала багато вистав. Я потрапила в групу Романа Джинджиристого, який їхав у Чернівці, де знімали постановку за твором Михайла Стельмаха «Дума про кохання». Коли я стала спілкуватися з членами знімальної групи — акторами, костюмерами — мене запитали, чи буду я працювати в кіно. Я відповіла, що буду, але недовго. Тоді одна з асистентів мені сказала, що з кіно я вже нікуди не піду.

Цей рік роботи помічником режисера став надзвичайно цікавим досвідом. По-перше, я тісно спілкувалася з акторами, по-друге, я передивилася за той час увесь репертуар театрів ім. І. Франка та ім. Лесі Українки. Я ж у театр ходила тричі на тиждень. Потім я таки вступила на стаціонар, але тут же написала заяву з проханням перевести мене на заочне відділення. От так із кіно я більше не пішла. А в документалістику я прийшла значно пізніше. Насправді цікаво працювати в будь-якому жанрі — документальному, ігровому. Просто у нас нині така ситуація в кінематографі, що коштів на ігрове кіно не вистачає. А знімати фільми хочеться постійно. Це найщасливіший період у житті, коли йдуть зйомки стрічки.

— Які фільми ви вважаєте для себе знаковими?

— Один із найцікавіших для мене фільмів і, як мені здається, найцікавіша робота Василя Вітра — стрічка «Далі польоту стріли». Це двосерійна ігрова картина, якою ми показали, що можна знімати цікаве українське ігрове кіно.

— Що додає вам стійкості і що б ви порадили молодому поколінню режисерів?

— Я вважаю, що людина постійно повинна рухатися. Загалом я безнадійна оптимістка. Хоча, можливо, і не варто казати «безнадійна» — нам же вдається створювати кіно. Роздавати рецепти і поради — невдячна справа. Але оскільки так сталося, що молоді у нас на студії завжди багато, тому що Василь Вітер займається і викладацькою діяльністю, мені цікаво з ними спілкуватися. Часом я щось їм підказую. Але рецепту однозначного немає. Коли ми 10 років тому знімали документальний повнометражний фільм на кіноплівці, проявляли плівку у Празі, я думала, що відкрилися неосяжні горизонти, що ми будемо знімати фільми для прокату, що все буде йти вгору. Зрештою, вийшло інакше. Але мій рецепт — весь час шукати нові можливості і бути пластичним.

Вікторія СКУБА, «День»
Газета: