Понад 10 років Київський міжнародний інститут соціології досліджує рівень щастя українців. Нещодавні опитування показали, він суттєво зменшився в період 2011—2012 років. Так, 2011 року щасливими себе почували 63% опитаних українців, а 2012-го — 53%. Найгіршою ситуація була 2001—2004 роках: тоді щасливими називали себе 35—50%. Починаючи з 2005-го, з кожним роком кількість щасливих українців збільшувалася, але з кінця 2009-го — знову почала зменшуватися. Щастя — це категорія суб’єктивна, і це також підтверджують цифри: почуватися щасливими, виявляється, можуть люди, яким не вистачає на їжу, й нещасливими — ті, хто може купити собі все. Власне, це й особливість українців — що рівень щастя пов’язаний із рівнем фінансового стану: чим краща фінансова ситуація, тим щасливішою почувається людина. Так, у лютневому опитуванні (2012 року) серед тих, кому не вистачає грошей на їжу (бідні), щасливих було 10% (це досить багато), а серед тих, хто може дозволити собі купити майже все (рівень доходу вище середнього), — тільки 34%.
На Всесвітньому психоаналітичному конгресі «Політика щастя», який нещодавно відбувся в Києві, санкт-петербурзький психоаналітик, кандидат філософських наук, засновник Музею сновидінь (Санкт-Петербург) Віктор Мазін так прокоментував взаємозв’язок між щастям і рівнем добробуту.
— 1934 року Олександр Медведкін зняв фільм «Щастя», який дуже цікаво починається зі сцени його пошуку: герой Хмирь ставить запитання щодо щастя. Дружина його підводить до паркану, й коли вони заглянули в дірочку до сусіда, то бачать, що таке справжнє щастя іншого, до якого потрібно прагнути: по той бік сидить багатий сусід і лише широко відкриває рота, а в нього летять вареники... Ця народно-лубочна картина, яку намалював Медведкін, будується на необхідності відвойовувати місце під сонцем, зайняте іншим. Тобто щастя винятково там, де вже хтось є. Я його називаю нарцисично-паранояльним — коли в моді віпи, ексклюзив. Це — щастя дощатого паркану, й воно будується на тому, що я отримую те, чого не отримують інші, — говорить Віктор Мазін. — Інакше кажучи, щастя, до якого нас нині закликають, — це щастя позапарканове, потойбічне і позасуб’єктивне. Маю на увазі, що «горох» — це й шуби, й будинки, й лексуси.
Психоаналітик нагадує, що в VI столітті до нашої ери Геракліт сказав: «Якби наше щастя полягало в тілесних задоволеннях, то щасливими ми б називали биків, які знаходять горох для їжі». Таємниця щастя, наголошують психологи й філософи, — в умінні виходити зі свого «Я». Щастя — це бути з частиною іншого, а це передбачає наявність й іншої людини. До речі, один із чинників, які впливають на рівень щастя, — освіта. Опитування КМІСу показало, що в людей із вищим рівнем освіти і рівень щастя вищий. І це зрозуміло, адже все-таки в цих людей горизонти ширші, й щастя розуміється глибше. Так, серед людей із неповною середньою освітою рівень щастя сягає 40%, середньою — 49%, середньою спеціальною — 51% та вищою — 61%. Загалом молоді люди значно щасливіші, ніж старші, а чоловіки в середньому трохи більш щасливі, ніж жінки. Найнижчий рівень щастя в літніх людей — 35%.
Однією з особливостей сучасного світу є те, що заклики й навіть обов’язок бути щасливим займають одне з центральних місць масової культури. Це породжує в людей багато проблем і комплексів.
— Нині щастя стало справою політики, науки і техніки. Західну культуру кінця ХХ — початку ХІХ століття можна назвати культурою щастя, навіть — культурою перевиробництва щастя, яка стає практично культом. Європейська та американська політика взяла гедоністичний курс і перетворилася на сферу обслуговування щастя. В постіндустріальних суспільствах створюються сценарії життя щасливої людини. Сьогодні людям пропонуються моделі того, як бути щасливими. Для цього варто подивитися в книжкових магазинах — що там продають. Пропонують щастя на вибір, адже кожен має його відчувати — безкінечна кількість рецептів, розраховують навіть формулу щастя. Згідно з філософією, яка масово нав’язується, насолоджуватися треба просто зараз, не має бути ніякого відтермінування задоволення бажання. Відомий психоаналітик Лакан сказав, що в гонитві за щастям людина почувається вигнанцем із раю. Ідеологія, яка нав’язує різноманітні сценарії щасливого устрою, призводить до того, що щастя стає обов’язком. Але чи може людина бути щасливою силоміць? — запитує київський психоаналітик, президент Української асоціації психоаналітиків Світлана Уварова.
Ідею обов’язкового щастя легко підхоплюють політики й нею маніпулюють. На думку соціальних психологів, саме політичні спроби зробити людину щасливою нині чи в майбутньому призводять до тоталітаризму. Психоаналітики апелюють до нашого радянського минулого, коли відбувалася агітація за щастя, мовляв, радянська людина «створена для щастя».
— Всі політичні системи поширюють міф про щастя. Найчастіше ці міфи вкладаються в рамки спогадів про втрачений рай (дитинство) і очікування щастя в майбутньому. Спогади про щасливе минуле народжують надію на щасливе майбутнє. І перебування між цими полюсами дозволяє суб’єкту пережити нещастя теперішнього. Нині ж ідея заклику, що треба підкоритися й служити ідолу щастя, лежить в ідеї необхідності контролювати суспільство: влада таким чином може маніпулювати людьми, — вважає Віктор Мазін.
На думку психологів, у радянські часи щастя вміщувалося у своєрідний трикутник, де перший кут — це товариш Сталін (чи інший генсек), це його всемогутність; другий — це звільнена колективна праця, в результаті якої створюється суспільство достатку; третій — це навчання, навчання і ще раз навчання. Заповіт Леніна навчатися і ще раз навчатися — найкраще, що було в цьому трикутнику, але він, на жаль, зараз вже не є актуальним.
— Дискурс модерну стверджує, що людина може бути щасливою. І тут це обернулося тим, що людина стала відчувати тривогу й депресію. Адже особливість нашого часу полягає в тому, що дозволене задоволення має бути обов’язковим. У гонитві за цим людина стає нещасною. Виходить, що щастя неможливе через причину обов’язкової насолоди, — пояснює Світлана Уварова.
У пошуках щастя люди звертаються до психоаналітиків: щоб перетворити психологічне страждання на людське щастя. Але психоаналітичний простір передбачає право людини бути нещасною. Виходить непоганий парадокс: від прийняття ідеї, що нещасною теж можна бути, людині стає краще. В українській культурі й досі є тенденції щодо цінності страждання. Багато вже говорилося про те, що це характерна риса народу, який до недавнього часу не мав державності (нині ця глибинна особливість українців постійно породжує конфлікт з імпортованими західними цінностями). Психологи вважають, що саме ця «цінність страждання», яке часто подається як соціально значуще, приводить українців до психоаналітиків. Плюс, додають психологи, — ситуація двомовності в Україні (в цьому теж проявляються відголоски приниженого народу). В Європі та Америці — все навпаки: там людина повинна демонструвати, що в неї все о’кей, посміхатися (це теж приводить її до психологів).
Про політику щастя говорили й говорять в усіх країнах. Тому що особисте щастя людини, нехай і не прямо, а опосередковано, залежить від соціальної й політичної ситуації в країні (чи є війни, голод, які соціальні умови). Тобто особисте щастя залежить від країни, де ти живеш, — звичайно, якщо культ щастя не нав’язується. Психологи переконані, що політики мають створювати умови для того, щоб людина будувала гідне життя, а не маніпулювати поняттям «щастя». Тоді, маючи платформу із задоволених базових потреб, людина буде думати і про те, як допомагати ближнім, і про країну загалом.
— Так званий архангел французької революції Сен Жуст, який став теоретиком революційного щастя, написав: «Щастя — це нова ідея в Європі», — сказала радник міністра культури Франції, президент культурної асоціації EPI Женев’єва Деспот. — І ще — наша мета полягає в тому, щоб прожити таке життя, щоб народ був щасливим... Я вважаю, що також потрібно завжди дивитися, яка людина ставить питання про щастя: що говорить і звідки вона, на чиїй стороні вона в суспільстві. Це «пан» чи людина, яка працює; це представник буржуазії чи пролетаріату... Я вважаю, що можна говорити і про особисте щастя, але чи може воно існувати, якщо у світі так багато нещастя? Я сама буваю іноді щасливою — коли забуваю про нещастя, яке є у світі.
Гарний приклад поєднання особистого щастя й щастя країни навела Світлана Уварова: її бабуся дочекалася дідуся з війни.
— Одного разу я запитала у своєї бабусі, який день у її житті був найщасливішим. Вона, не замислюючись, відповіла: «9 травня 1945 року». Тому що закінчилася війна, а з її найближчих ніхто не загинув, — розповіла психоаналітик. — Це було дійсно чудом, тому що мій дід усю війну до Берліна пройшов у штрафбаті (там воювали ті, кого називали «гарматним м’ясом», у них шансів вижити практично не було). Але в мого діда було лише кілька незначних поранень. Він стверджував, що точно знав, що залишиться живим: у них була прикмета, що вбивають того, кому зрадила дружина. Дід казав: «Я знав, що моя Віра мені не зрадить...» І я зрозуміла, що любов допомагає людині вижити там, де важко вижити, й віра, яку неможливо відняти в людини, відганяє смерть».
