«Шахтар» — «Динамо» — 0:1. Коли титулів багато, пам’ятають, як правило, перший і останній. Перший Кубок, здобутий київським «Динамо» у 1954 році, пам’ятати вже майже нікому. А ось другий, виграний десять років по тому в Москві, ще й досі стоїть перед очима. Білі фігурки на чорно-білому екрані маленького телевізора забивають м’яча у ворота фігурок у темному. 1:0 — «Динамо» виграє у «Крильев Советов» із Куйбишева (тепер Самара), переможний гол забиває Каневський, а допомагають йому Базилевич, Біба, Турянчик, Банников, Островський, Сабо…
За понад сорок років, що минули з того часу, Йожеф Сабо виграв стільки призів та медалей і як футболіст, і як тренер, що здавалося, цього вистачить на все життя. Та перемог, як відомо, багато не буває. Не із власної волі повернувшись у віці 63-х років на тренерський місток рідного «Динамо», Сабо довів, що вміння перемагати нікуди від нього не поділося.
СВОЄ ЧИ ЧУЖЕ?
Фінальна суперечка за Кубок України між донецьким «Шахтарем» і київським «Динамо» мала безліч футбольних і не тільки футбольних підтекстів. Два провідні футбольні клуби України не приховують своїх амбіцій. Перемога і для «Шахтаря», і для «Динамо» — справа честі. Справа, для якої не шкодують майже нічого. Але якщо в Донецьку вже кілька років як довіряють команду тренерам з-за кордону, то у Києві з командою вже четвертий десяток років працюють тільки свої: плоть від плоті динамівські фахівці.
У кожного клубу є свій резон. Президент «Шахтаря» Ринат Ахметов намагається робити все в клубі «по бізнесу». Ніби все правильно, а результат поки що не відповідає вкладеним ресурсам. «Шахтар» схожий на обивателя, який вирішив досягти успіху лише за допомогою книжок Карнегі та власного досвіду. Натомість президент «Динамо» Ігор Суркіс дуже часто вчиняє нелогічно, його слова та дії суперечливі й не завжди зрозумілі. Бо він вирішує не тільки «по бізнесу», а й «по серцю».
За багатьма показниками Мірча Луческу — сучаснiший тренер, ніж Йожеф Сабо. Але для Луческу «Шахтар» — чергове місце роботи, а для Сабо «Динамо» — місце життя. Звідси принциповість і непередбачуваність змагання між командами та їхніми тренерами.
ЕКСПЕРИМЕНТ З АРБІТРОМ
Після фінальних матчів претензії бувають тільки у переможених. Тому не дивно, що і невдалий час гри, коли тридцятиградусна спека притискала все до землі, й норвезький арбітр Хауге, і Федерація футболу викликали незадоволення тільки у «шахтарів», які програли.
Нагадаю, що долю фіналу вирішив м’яч, забитий динамівцем Діого Рінконом з одинадцятиметрового, призначеного за грубість проти Верпаковскіса. Після цього було вилучення «шахтаря» Маріки за удар суперника ліктем по обличчю та одинадцятиметровий у ворота «Динамо», який Левандовський «заробив», а ось забити не зміг. Названі події вмістилися в трохи більш ніж у чверть години першої половини гри. Решту часу команди провели у безплідних єдиноборствах. Динамівців від забитих м’ячів рятував Шовковський, їхніх суперників — неточність киян у завершальній стадії контратак. Матч був цікавий насамперед боротьбою характерів, але дещо втратив привабливість ближче до останніх хвилин.
Представники «Шахтаря» в особі тренера Луческу у своїй поразці звинуватили арбітра. Розчарований румун чистою італійською мовою натякнув, що арбітр мав віддячити за запрошення й тому судив не на користь «Шахтаря», зауваживши, що український арбітр після такого суддівства втратив би роботу.
Таким чином, тренер «шахтарів» або проговорився, або тлумач занадто точно переклав його слова. Пан Луческу добре знає, як судять ігри за участю «Шахтаря» українські арбітри. Про те, як два роки тому в матчі проти «Динамо» гравці його команди змусили арбітра скасувати призначений в їхні ворота одинадцятиметровий шляхом биття арбітра Мельничука в пах, румунський тренер міг чути. А те, як у торішньому фіналі арбітр, вилучивши з поля гравця «Шахтаря», буквально за кілька хвилин, перелякавшись зробленого, відновив рівновагу, показавши червону картку футболісту «Дніпра», Луческу бачив на власні очі. Видно, той арбітр справді боявся втратити роботу, а норвежець — ні.
Іноземний арбітр нагадав «шахтарям» справжні правила гри у футбол, про які команда на внутрішній арені забуває, щороку «страждаючи» від арбітрів в єврокубках. Може, тому і програв «Шахтар», що бити іноземного арбітра не виходило, а «теплих» слів на свою адресу норвежець не розумів.
Звісно, що «Динамо» було задоволене всім. Після фінального свистка забулися і спека, і той же арбітр, і травми та грубість суперників. Коло пошани з Кубком — нагорода команді не тільки за спортивний характер. Це ще й надія на те, що «Динамо» нарешті залишать у спокої ті, кому свербить слава «не своєї» команди.
ТЕПЕР МІНІСТР
Почесний трофей капітанам «Динамо» Шовковському та Белькевичу вручив міністр у справах молоді та спорту Павленко. Якщо згадати, що останні десять років це робив глава держави, то виникають запитання. З одного боку, в регламенті не написано, хто саме має урочисто вручати Кубок України переможцям. Це робив свого часу перший президент Федерації футболу України Банников, після чого настала черга президентів держави. Подібне практикується й за кордоном. Кубок Англії, наприклад, капітан команди-переможниці одержує з рук королеви, а в Іспанії цей приз так і зветься «Кубок Короля», тож без самого короля не проходить.
Якщо нинішнє керівництво країни вважає за необхідне довірити честь вручення футбольного Кубка простому, хо ч і профільному, міністру, так тому й бути. Більше того — в тому, що нинішній глава держави байдужий до футболу (а це саме так), немає нічого поганого. Може, воно й добре, що Віктор Ющенко особисто не втручається у футбольні справи. Нехай футболом займаються професіонали. Такі, наприклад, як Йожеф Сабо. Футболу нашому це піде тільки на користь.
