Першу свічку на вшанування жертв Голодомору я поставив на підвіконні в листопаді 2005-го. Моє подвір’я чимале: дві докупи стулені висотки утворюють величезний прямокутний закруток, подібний до літери «П» з підломленою ніжкою. Ясна річ, — вікна, вікна, вікна, зі шторами і без, за ними світяться різнобарвні лампи. Вікна дивляться одне на одне, за кожним — своє життя, спочатку від такого сусідства трохи незатишно, далі звикаєш.
У 2005 році в мене була прегарна темно-синя свіча, подарована на день народження. Щойно запали сутінки, я прилаштував її в ще один дарунок — африканський кам’яний підсвічник — і лишив горіти на підвіконні кімнати — вона в мене на розі дому, і саме звідси вогник мав би бути найвидніший.
Трохи згодом я вийшов надвір, мою свічу справді було видно добре. Роззирнувся: майже за всіма шибами — рівне блакитнувате мерехтіння телевізорів або світло торшерів чи люстр, або темінь. Свічок... нема... ні, ось, одна... дві... три... чотири разом з моєю? Здається, так. Чотири на добрий десяток під’їздів, у кожному майже сорок квартир.
Минуло лише два роки, і ось торішнього листопадового вечора я знову запалив свічку і визирнув у вікно.
Одна, дві, три, чотири, п’ять, шість, сім... У кожному, кожному під’їзді — по кілька вогників. Невже?
У моїй родині ніхто не постраждав від голоду прямо. Мама народилася і виросла на Прикарпатті, тато — на Придніпров’ї, але біда оминула Десятериків (тато народився 1933-го, казала його мама, моя бабуся Ліза: «Нас корова спасла»). Навіщо ж воно мені? Навіщо їм — тим, хто виставив свої свічі? Можна, звичайно, повторити аргументи, якими і так переповнений ефір, та ліпше передам свою відповідь великому англійському поетові Джонові Донну:
Нема людини, котра була б, як острів;
кожна людина є частина материка, частина суходолу;
і смерть будь-якої людини применшує мене,
бо я єдиний з усім людством...
І тому ніколи не питай, по кому подзвін:
Він дзвонить за тобою.
Три чверті століття тому частину людства під назвою «Україна» майже перетворили на пустелю. Все ж таки вижити вдалося, заквітли нові лани, народилися нові діти. Однак ми всі лишаємося частинами нашого критого прихованими шрамами суходолу.
Так, довкола Голодомору забагато офіціозу, навіть спекуляцій. Багато людей, яким до цього байдуже, використовують страшну тему як звичайне знаряддя для власних політичних воєн. Але ж є ці свічки. Є люди, котрі їх засвічують, просто так, за покликом власного сумління. І з кожним роком їх стає більше.
Цікаво, як буде теперішньої суботи? Чи побільшає свічей у вікнах мого дому?
