Якщо загальна чисельність інфікованих на ВІЛ/СНІД в Україні становить приблизно 1,5 %, то, щоб дізнатися рівень поширення цієї інфекції на маргінесі, слід помножити цю цифру приблизно на 15. Вживання ін’єкційних наркотиків та проміскуїтет (безладний незахищений секс) навіть серед дітей віком 10-12 років — основні причини такої картини, переконані експерти Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) та Міжнародного благодійного фонду «СНІД-фонд Схід — Захід», які провели дослідження «Діти та молодь, які живуть або працюють на вулиці: приховане обличчя ВІЛ в Україні».
Вони вивчали стан здоров’я молоді 10—19 років у Києві та Одесі — там, де дітей, які проживають на вулиці, збирається найбільше. Опитавши 650 дітей, фахівці довідалися, що 76% тих, які живуть у Києві та 94% в Одесі вживають наркотики або симулянти. Кожен третій одеський «гаврош» сказав, що зазнав сексуального насильства та експлуатації за останні шість місяців, і з них майже 40% сказали, що «отримали за це винагороду».
Як зазначила регіональний директор МБФ «СНІД-фонд Схід — Захід» Олена Воскресенська, у більшості випадків ці діти нічого не знають про СНІД, живуть одним днем, і взагалі, хто турбуватиметься про здоров’я, якщо треба думати про хліб насущний? «Тільки 43% респондентів у Києві та 33% в Одесі обізнані щодо основних шляхів передачі ВІЛ (незахищений секс і нестерильний інструментарій для ін’єкцій)», — зазначила вона. А ось що «знають» про хворобу безпритульні діти Києва (із записів експертів): «Звичайно, я знаю: через кров, через фільтр цигарки, через спітнілі руки» (17-річний хлопець); «можна підхопити хворобу з повітря» (18 річна дівчина); «я заражусь, якщо багато куритиму, ходитиму у брудному одязі, якщо підберу з землі недопалок» (13-річний хлопчик)...
Експерти зазначають, що більшій частині опитаних — від 10 до 15 років, це хлопці, які мають стаж такого життя не менше двох років і живуть головним чином у «сховках» на вулиці, і з’їхалися вони в Київ та Одесу зі всієї України. Як це не прикро, але 60% з так званих «киян» і 43% «одеситів» є соціальними сиротами — хтось із їхніх батьків у них живий, проте кинув дитину напризволяще. Ще одна важлива особливість — всі ці діти на певному життєвому етапі зазнали сильної психологічної травми (насильство, тортури, статева або трудова експлуатація).
Вилучати «гаврошів» з вулиць надзвичайно важко: як стверджують соціальні працівники, чим більший в дитини досвід життя поза домом, тим важче їй відвикати від вулиці. Але, звісно, є й такі, які хочуть нормального життя. Ось як про це, хоч з деякими особливостями, сказав 13-річний хлопчик з Одеси: «Я хочу жити нормально, працювати... Хочу мати дві квартири, дві машини, жінку — ні, жінку потім, — і охоронця... Хай моє життя буде легким. Так, щоб я працював, вірив у Бога, платив частину зарплати на пенсію, вчився, здобував професію бізнесмена чи менеджера, чи щось подібне».
Хотілося б, щоб ця дитина хоча б здоровою дожила до часу видачі їй паспорта і влаштувалася кудись на навчання — тоді вже їй буде не до самообману про «легкість» життя. Бо в дійсності ці діти дуже неадаптовані і, за словами, заступника міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Світлани Толстоухової, нині їм потрібна серйозна реабілітація у спеціальних центрах ресоціалізації. Адже майже 100 притулків, відкритих в Україні для безпритульних — малоефективні: діти коли схочуть, тоді прийдуть туди, коли захочуть — підуть. За словами пані Толстоухової підвалини для проведення необхідної роботи вже є: два місяці тому в Україні прийняли «Національний план дій» у сфері боротьби з бездоглядністю. Відповідно до плану, до 2009 року у нас на 70% планується зменшити кількість дітей, які проживають на вулиці, і до 2010 року держава зобов’язалася забезпечити ліками 90% ВІЛ-позитивних дітей.
Час покаже, наскільки нашій владі буде до дітей у наступні два роки, а поки ж що єдиною доброю новиною стала офіційна статистика Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту: у 2007 році кількість виявлених безпритульних дітей зменшилося (особливо тих, хто «йде» на вулицю вперше). Як правило, їх вираховують за кількістю тих, хто потрапляє у притулки, а також — за допомогою Всеукраїнської акції «Урок», коли експерти вивчають скільки першокласників не пішли у школу (у 2005 році — 8 тисяч, минулого — 7 тисяч). Днями у нас почнеться цьогорічний «Урок», тож інформацію обіцяють оприлюднити через місяць.
