У роки навчання в Київському театральному інституті, які припали на початок 1980-х, я, як і багато інших студентів, рвався до Москви. Проходячи практику в журналі «Театр» і в Театрі на Таганці, приїжджаючи на зимові канікули, щоб подивитися московські вистави та репетиції майстрів режисури, я відчував різницю між Києвом і Москвою, передусім, у масштабах обох міст і, звичайно ж, у професійному рівні театрів. Столиця радянської України в порівнянні зі столицею Радянського Союзу тоді уявлялася тихим провінційним містом.
Сьогодні ж наш провінціалізм уже не так упадає в очі. Будівництво багатоповерхівок, автомобільні пробки, переповнений транспорт у години пік, цілковита суєта — все це ріднить нас із Москвою. Проте наше хуторянство, на жаль, як і раніше, нагадує про себе, якщо мова заходить про культурне життя обох столиць тепер уже різних держав. Що недивно, якщо врахувати, що в Києві, наприклад, немає жодного пристойного міжнародного театрального фестивалю, а значить, немає уявлення про те, що відбувається в сучасному світовому театрі.
Одначе відтоді, як обидва міста виявилися по різні боки державних кордонів, між ними з’явилася ще одна істотна відмінність. Тепер у Києві й у Москві абсолютно по-різному дихається. Йдеться, зрозуміло, не про кисень — стосовно забруднення навколишнього середовища ми наздоганяємо світові мегаполіси. Йдеться про свободу. І тут ми, звичайно ж, дали Москві фору.
Кожного разу, перетинаючи російський кордон, а тим більше, виходячи на перон із потяга, що прибув до Білокам’яної, я відчуваю себе у пастці. У метро та на московських вулицях на кожному кроці зустрічаються хамовиті, готові тебе обдурити міліціонери, які замість того, щоб ловити злочинців, займаються рекетирством щодо гастарбайтерів. Російські телеканали, незважаючи на нові технології, все більше нагадують сіре радянське телебачення, що вбиває в голови втомлених, розлючених громадян одну ідеологію, що прославляє одну безгрішну партію, славу якої тепер складає одна людина. Всяке інакомислення придушується тут «на корню», грубість, з якою влада розправляється з опозицією, є неприйнятною в усіх цивілізованих країнах. Але при цьому, в країні з «керованою демократією» дозволяються марші «фашиствуючих» націонал-патріотів. Зайдеш на російські сайти — обов’язково нарвешся на образи в адресу національних і релігійних меншин. Навіть недовго перебувати в країні, де «заєдинство» стало обов’язковою нормою життя — одна партія (один президент, якби дозволяла Конституція таку норму), одна ідеологія, одна релігія, — і нудно, і жахливо, і огидно.
Виїжджаючи з Москви, я кожного разу переживаю радість, яку можна порівняти з почуттям, якого, як мені здається, зазнає колишній зек, за спиною якого голосно закриваються ворота зони. Душа моя тріумфує, коли за російськими прикордонниками закриваються двері тамбура та поїзд тихенько відчалює у бік українського кордону. На наступній зупинці оголошення про прибуття та відправлення поїзда прозвучить уже українською. А інколи навіть другий прикордонник або митник не посоромиться привітатися та представитися «державною мовою».
Ух!!! «Ласкаво просимо в країну, хоч і зґвалтовану політиками й олігархами, однак вільну від необхідності співати їм дифірамби та по-холуйськи запевняти у вірності та любові»!
Моє останнє перебування в Москві співпало з виборами до Держдуми, які не мені одному нагадали вибори радянських часів. Але добили мене в сучасній російській реальності навіть не вульгарність і цинізм, з якими партія влади встановлює свою перевагу над політичними опонентами, безкарно кидаючи їх за грати, щоб вони не псували ідилічної картини «загального тріумфування» з нагоди їхньої нищівної перемоги. Що вже зовсім неможливо переварити в сьогоднішньому житті Росії, так це появу «ведмедиків» — невинних діток, які відтепер уподібнюватимуться жовтенятам і піонерам у підтримці та прославлянні нового вождя, нового батька народів. Хотілося б думати, що це лише розіграш, певний політичний перфоманс. Але факти свідчать, що й із «ведмедиками», як і з аналогом комсомольців «нашистами», в Росії все дуже серйозно. Безнадійності російському життю додає те, що багато в чому це нове рабство навіть подобається, в тому числі, одному моєму знайомому, який, на мою критичну репліку на адресу бідних «ведмедиків» скривджено і з викликом запитав: «А что, лучше, когда политики «чубляться», как у вас?».
У тому, що все ж таки краще, що наша політична ганьба, незважаючи ні на що, краща за ганьбу російську, я пересвідчився відразу ж після повернення з Москви. Включивши телевізор, побачив, як в якомусь політичному телешоу, схльоснулися київський мер Леонід Черновецький і бютівець Олександр Турчинов. На звинувачення в махінаціях із державними коштами та землею мер відповів ударом нижче пояса: друг Турчинова, мовляв, володіє мережею столичних заправок незаконно, так і сам політик, свого часу, також не дуже думав про закон, коли приїжджав до нього додому з проханням визволити Юлію Володимирівну з-під арешту. Оскільки спростувати ці звинувачення Турчинов так і не зміг, то виглядав він не краще за Черновецького — жалюгідно та безглуздо.
Подібні публічні сутички політиків, в яких навіть «білі та пухнасті» стають «зеленими та слизькими», по-перше, є гарним нагадуванням про те, що не варто створювати собі кумирів із числа рядових смертних, навіть якщо вони, піднявшись на політичний Олімп, вдають із себе богів. По-друге, подібні сюжети застерігають нас від владолюбства та заздрості до сильних світу цього, вчать цінити свою власну свободу. Бо навіщо потрібні людині влада та гроші, якщо вони її поневолюють, обвивають тисячами хитросплетених у політичних інтригах ниток? Який сенс підніматися по трупах суперників на вершину влади, якщо звідти ти не можеш публічно сказати негіднику та злодію, що він злодій і негідник, оскільки ти став нічим не краще за нього? Про те, скільки корисних уроків можна винести із засідань нашої Верховної Ради, в якій на декілька розумних, інтелігентних людей припадає чотири сотні неписьменних, безсовісних хамів, і говорити не доводиться. Чого варте одне лише голосування за прем’єр-міністра — яке презирство до закону, скільки тваринної хитрості та винахідливості проявилося, щоб не дати проголосувати за неугодну кандидатуру! Скільки ненависті до своїх політичних супротивників! Ви хочете бути схожими на цих людей? А тепер уявіть, що їх щодня по всіх телеканалах проголошуватимуть розумом, честю та совістю епохи, як це відбувається в Росії...
Прикро, але багато росіян пишаються тим, що в їхній країні подібного роду політичні гладіаторські бої та комедійне шоу тепер просто немислимі. Там створені всі умови, щоб православний «народ-богоносець» творив собі нових кумирів із числа вчорашніх шпигунів. Там тепер важко зрозуміти, що свобода необхідна людині для того, щоб залишатися людиною — мислячою, в міру іронічною та безмежно жалісливою, — а не гвинтиком без мозків і серця у величезній державній машині. Росія— нам тепер незрозуміло, що жити з клоунами в цирку набагато приємніше, ніж із напомадженими монстрами в мавзолеї. Тим більше, що наші політики, на відміну від нинішніх російських, публічно потішаючи народ в умовах свободи, відпрацьовують свої зарплати хоч би в ролі коміків.
Ні, як би ні тішилися своєю ілюзорною стабільністю росіяни, але в найбільш занедбаному цирку у сто разів краще, ніж у дорогій, красивій могилі.
