Цього тижня Мінекономіки обіцяє довести до підприємств внутрішні газові ціни. І тоді за реакцією бізнесу й промисловості можна буде оцінити, чи дійсно контракти, підписані в Москві, є благом для країни — або ж, навпаки, зрадою національних інтересів. Хоча з цим далеко не все так просто. Хтось, звісно, буде змушений закритися й звільнити робітників. Хтось вистоїть, бо споживає не так уже й багато газу або ж спромігся вчасно перейти на енергозбережні технології. Кого буде більше, яким буде співвідношення цих підприємств? Від цього залежатиме доля економіки України. Якщо держбюджет хоч якось зможе наповнюватися і його прибуткова частина буде достатньою, щоб утримати на плаву громадян, що годуються від держави, включаючи й нових безробітних, отже, зради немає, а є розумний компроміс. Він дозволяє країні не лише працювати, а й розпочати довгоочікувані структурні реформи, навчатися енергозбереження, робити українську економіку конкурентоспроможною... Це найбажаніший і найщадніший варіант.
Але, щоб перейти до нього, українському суспільству також дуже важливо зрозуміти й вирішити, чи можна вважати закінченою російсько-українську газову «війну»? Її відгомони дуже багатьом не дають спати, а голова «Нафтогазу України» Олег Дубина вже після того як газ пішов і до Європи, і до України, потрапив до реанімації («День» бажає йому швидкого одужання). Звісно, в українсько-російських контрактах можна знайти чимало спірних або навіть явно невигідних для України положень. Але підписи людей, уповноважених нашим урядом, там стоять, і від цього нікуди не подітися. Якщо економіка, посаджена на дорогий газовий пайок, у цих умовах не спрацює, уряду доведеться нести відповідальність, і кивати буде нема на кого — самі ж вихвалялися своїми «успіхами».
А зараз, як виглядає, газові «перестрілки» між Києвом і Москвою час припинити (крапку в цьому питанні поставив Президент України, запевнивши, що домовленості, хоч би якими вони були, Україна виконуватиме). Але над Україною досі не «мирне» небо. Міждержавний і навіть геополітичний конфлікт, що, схоже, вже закінчився, може спровокувати нехай і холодну, але все ж таки справжню внутрішню «громадянську війну» за президентське крісло. Що вона може дати країні в цей кризовий час, крім гострого політичного протистояння й економічної нестабільності, коли немає нічого ціннішого за консолідацію суспільства та його еліт. А міжусобиці, згадаймо історію, здавна завдавали нам не менше, а можливо, й більше, шкоди й втрат, ніж війни з іноземцями...
Правляча еліта країни, її політичний клас вкрай роз’єднані, а отже, ослаблені. Щоправда, у нас є прем’єр — найдинамічніший і найкреативніший гравець політичного поля. Але будь-який гравець не просто змиряється, а й зростається з ризиками, вважає їх для себе органічними. Його психологічний стан визначає розхожа фраза: «Це всього лише гра». Але в цьому разі рахунок іде не на голи, а на тисячі й мільйони життів співвітчизників. А тут, кажучи по-футбольному, оборону може очолити дуже агресивний чистильник. Він утратив у газовій «війні» мільйони прихильників. Треба надолужувати упущене. Чи не тому, щоб вийти з глухого кута, доводиться постійно застосовувати не лише різноманітні фінти, а й буквально «вибивати» з поля то одного, то іншого гравця противника й вводити в гру «бувалих» з дещо підмоченою біографією, практично не даючи при цьому ходу творцям з власної команди.
Не кращою є ситуація й у суперників. Хтось — у болоті. Хтось по-китайському відсиджується та, до того ж, іще й відмовчується — думає, що сидить на горі спостерігачем. Трохи повніють, але при цьому, схоже, внутрішньо розкладаються...
І тому «чистильник», мабуть, ближче за всіх до взяття українських воріт. Але він, на жаль, за своєю природою руйнівник, а не творець. Поки виглядає як переможець, його не судять, а трибуни у відповідному секторі ридають від захвату й аплодують. Але в іншому секторі до нього як до успішного держменеджера дуже багато питань, навіть не рахуючи тих, що стосуються газових угод. Наприклад, таких. З якою метою вперше в нашій історії було розроблено, а потім і ухвалено такий бюджет, під яким, як стверджують, відмовився поставити свій підпис сам міністр фінансів?
І чому раптом знову випірнули на нафтогазову поверхню поблизу українського уряду колишній заступник глави НАК Андрій Лопушанський, який грав не останню скрипку в ганебних для України газових домовленостях 2006 року, та сьогоднішній громадянин іншої країни, засновник, а також екс-глава «Нафтогазу» Ігор Бакай, іще нещодавно керівник «ДУСі», а в минулому наш перший і найбільший газовий посередник? Навіщо розгорнули кампанію проти Нацбанку та його керівника, а також проти одного із системних банків, що загрожує всій банківській системі країни?
Чи можна забирати щось у власника, навіть якщо він більше не подобається Путіну й ніколи не влаштовував нашого прем’єр-міністра? І чи можна зараховувати до сонму ворогів неодноразово хваленого митника лише за те, що він має з цього питання особливу думку? Переймаємо гірше з російського досвіду? Що далі?
Певне, світло на українські перспективи проливає цитата з The Wall Street Journal: «Конфлікт, що перервав потоки газу до Європи майже на два тижні, лише частково викликаний зіткненням економічних інтересів. Значно більшою мірою він був відображенням політичної боротьби. Москва відчула, що в середовищі українських прозахідних політиків з’явився розкол, і вирішила, що може зіграти на особистому суперництві між ними». Логічно. Не важко передбачити, що плани Москви, дійсно, йдуть набагато далі лобіювання обхідних шляхів постачання газу до Європи або створення консорціуму з управління українською ГТС. Не виключено, що вони тягнуться аж до стимулювання в нашій країні гострого конфлікту. Спочатку — холодного, як за часів Майдану, а далі — як вийде. Можливо, знадобиться миротворча місія або навіть акція з примусу до миру...
Цей варіант — справжня «жерсть». І прем’єр, і Президент ще можуть запобігти йому й, таким чином, зайняти в нашій історії не ганебне, а гідне місце.
