Загальновідомо: запозичене українською мовою з російської слово «інтелігенція» не має точного відповідника в головних європейських мовах. «Інтелектуали», «професіонали», «білі комірці» є до певної міри поняттями-синонімами, проте вони майже не містять головного: морального навантаження. Адже інтелігенція для Російської імперії та СРСР (де вона вперше стала по-справжньому масовою, — бо 1913 року в імперії Романових налічувалося несповна 90 тисяч підданців із вищою освітою!) була, крім усього, вмістилищем моральних чеснот і осередком опору (здебільшого «тихого», так само «морального») некомпетентності, хамству й аморальності владних еліт.
Це виглядає парадоксом: адже в тоталітарному суспільстві жоден із прошарків не міг дозволити собі жити за власними, відмінними від загальних, правилами. А «трудова інтелігенція» в СРСР піддавалася чи не найбільшій ідеологічній обробці: адже саме вона покликана була прищеплювати «вічно живе вчення» масам «передових», але не таких освічених робітників і селян.
І все ж радянська інтелігенція продемонструвала як соціальна група на диво гідну опірність ідеологічним зусиллям Системи. Ті підгрупи, які безпосередньо обслуговували правлячий режим (політруки у війську, «звільнені» секретарі парткомів у великих установах, викладачі історії партії та наукового комунізму в вишах тощо, про працівників «органів» уже й не кажу), існували за власними корпоративними законами, між ними й основною масою вчителів, медиків, інженерів, науковців завжди пролягала чітка межа.
Звісно, і серед останніх не бракувало «висуванців» без жодних моральних принципів (особливо на вищих адміністративних щаблях). І серед «інженерів людських душ» (такий статус мали тодішні письменники) було чимало, хто робив кар’єру саме «оспівуванням рідної партії» та її «вождів». Нарешті, навіть прості інженери й медики 1937 року писали часом доноси на колег не лише зі страху, що ті напишуть першими, а й зі шкурницького бажання заволодіти додатковою кімнатою в «комуналці».
Проте абсолютна більшість сумлінно робила свою справу: навчала дітей математики, географії й (що було тоді часом небезпечно!) української мови з літературою, лікувала, проектувала будинки й мости, намагалася зрозуміти таємниці світобудови. Ця більшість була на загал лояльною до влади — але водночас нетерпимою до «стукачів», яких «вираховували» й яким влаштовували тиху обструкцію. А «еліта» інтелігенції — науковці й митці — були розсадником фронди, слухачами закордонних «радіоголосів», читачами «самвидаву», ретрансляторами дошкульних політичних анекдотів.
Очевидно, що радянська інтелігенція була цілком негомогенною, і рівень фрондерства (як і рівень лояльності до системи) серед різних її прошарків був різний. І все ж для загального стану всієї системи надзвичайну вагу мали насамперед дві підсистеми: науковці й письменники.
ХХ століття було часом тріумфу природничих наук, які докорінно змінили сам спосіб життя людства. А відтак суспільний авторитет учених був надзвичайно високим. Ученими прагнули бути мільйони, — бодай для того, щоб стати схожими на цих «хлопців у картатих сорочках» з кіноекранів, здатних робити приголомшливі відкриття, часом важачи власним життям.
Радянська імперія (як і кожна імперія) вчених потребувала: адже бомби мали падати в потрібний час у потрібному місці й вибухати там із належною силою. Відтак учені мали дещо ширший «горизонт дозволеного», припускалися навіть контакти із закордонними колегами і подорожі на міжнародні конференції (звісно, обмежені й підконтрольні, — але абсолютна більшість громадян «однієї шостої» були позбавлені й цього). Більше того, учених ніхто не карав за кухонні розмови; для того, щоб набути дисидентського статусу, потрібно було кинути вже зовсім відвертий виклик Системі, як це зробив академік Андрій Сахаров (йдеться, звісно, про відносно «ліберальні» хрущовсько-брежнєвські часи).
У радянській науці (про гуманітарну наразі не говорю — ідеологічний диктат наклав на неї значно тяжчий відбиток) функціонувала чітка система фахових критеріїв, професійних і моральних норм, сприйнятих і значною частиною «позанаукової» інтелігенції: адже у вишах викладали не тільки історію КПРС, а фаховий рівень більшості професорів (тих-таки вчених!) був вищий, аніж зараз. І згадка про студентські роки встановлювала достатньо високу внутрішню моральну планку і для тих рядових медиків, інженерів, учителів, які самі вченими не стали, але для кого їхні професори залишилися прикладом для наслідування.
Письменники мали високий статус насамперед тому, що в доінформаційну еру, коли на чорно-білому телевізорі можна було спіймати лише дві програми, які не надто відрізнялися одна від одної, а про інтернет ще й не чули, люди масово читали. Звісно, система вимагала від письменників ідеологічної продукції — й письменники такі тексти створювали. Часом навіть ці тексти мали достатньо високий художній рівень (і не надто грішили проти правди — згадаймо «Ходіння по муках» «радянського графа» Олексія Толстого, чи «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича).
Але шкільна освіта базувалася на цензурованій — проте класиці, що мала велику емоційну й гуманістичну силу. Порівняння творів сучасних авторів з допущеними на сторінки підручників текстами Шевченка, Лесі Українки, Франка й Коцюбинського (або ж у «загальноімперському контексті» — Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Толстого) дозволяло кожному допитливому випускникові школи створити власну шкалу цінностей. І в цій шкалі цінностей шістдесятники, українські (Ліна Костенко, Вінграновський, Драч, Павличко, Щербак та інші) та російські (Окуджава, Ахмадуліна, Вознесенський, Євтушенко, брати Стругацькі — список можна вести далі), опинялися незміренно вище від авторів од «во славу партії» чи «виробничих» романів.
Не говорю вже про те, що існував величезний масив світової класики, яку (за винятком окремих «проскрибованих» з ідеологічних причин авторів, переважно сучасних) видавали мільйонними (російською) і стотисячними (українською) накладами. І нехай навіть офіційними прикладами для наслідування школа подавала «трьох Павлів» — Павліка Морозова, Павку Корчагіна й героя «своєчасної повісті» Горького «Мати», — але знайомство з Шекспіром і Сервантесом, Діккенсом і Гюго нівелювало ці ідеологічні шаблони, вчило шанувати справжню красу й гуманізм.
Власне, авторитет великих письменників (цілком у дусі відомого зауваження англійця Чарльза Персі Сноу) заступив для пересічного атеїстичного радянського інтелігента місце морального авторитету церкви. (І, слухаючи сьогоднішні сповнені цілком нехристиянської ненависті до всіх «інших» — католиків, протестантів, українських «розкольників» — проповіді панотців і владик уже одержавленого і в Росії, і в Україні Московського патріархату, починаєш потроху жалкувати за тими «старими добрими часами».)
А існував же ще й феномен радянського кінематографа, який продукував не лише тріскучі ідеологічні агітки. Не говоритиму про прекрасне «українське поетичне кіно» 1960-х, чи про іронічно-мудрі фільми Ельдара Рязанова. Нагадаю натомість: відразу після страшної війни майже водночас із солодкаво-брехливими «Кубанськими козаками» на екран вийшла щемно-зворушлива «Попелюшка», де всі глядачі розуміли без коментарів знамениту фразу: «Ніякі зв’язки не допоможуть зробити ніжку — маленькою, а серце — великим!»
Радянська імперія не могла існувати без своєї інтелігенції — різноманітні потреби надскладної державної структури хтось мусив фахово обслуговувати. Система сама розуміла пов’язану з цим небезпеку й тому періодично влаштовувала різноманітні ідеологічні кампанії, чистки й погроми (вже майже не лишилося тих, хто у свідомому віці відчув на собі наслідки кампанії проти кібернетики і генетики, зате багато хто пам’ятає ще хвилю арештів у середовищі української інтелігенції 1972 року — «за буржуазний націоналізм»).
Але водночас саме інтелігенція була для Системи кадровим резервом для заміщення керівних посад. І саме ці інтелігенти, які чітко усвідомлювали неконкурентоспроможність радянської суспільної організації, працюючи в часи «перебудови» на різних впливових адміністративних щаблях, врешті задумали її оновити, надавши їй «людського обличчя». Але натомість стали її «могильниками», бо, як виявилося, побудована на аж надто великих купах брехні й ріках крові, Система оновленню не підлягала.
Але зовсім не інтелігенція скористалася з наслідків розвалу СРСР. Нові еліти в пострадянських державах формувалися з урахуванням «місцевої специфіки», але за подібними сценаріями. (Дещо осібно розвивалася ситуація в Росії, де існували багатовікові традиції більш-менш тяглого й ефективного функціонування різних імперських структур: від дипломатії до спецслужб — «правила» цього специфічного прошарку й стали протягом минулого десятиліття визначальними для всього російського суспільства.)
А в Україні політичні, адміністративні та бізнесові еліти сформували спершу партійна номенклатура «другого ешелону», «комсомольські ватажки» та «червоні директори», які мали найбільший доступ до різноманітних ресурсів. Саме вони несуть відповідальність за безпрецедентні за руйнівними наслідками 1990-ті, коли від економіки успішної загалом республіки лишилася ледве половина, коли були втрачені цілі стратегічні високотехнологічні галузі (але коли були натомість нагромаджені перші багатомільярдні статки). Дещо пізніше ці «еліти» щедро поповнив і відвертий криміналітет, який збагатився у кривавих «розборках» доби первісного накопичення капіталу.
Інтелігенцію ж було маргіналізовано — тією ж кризою 1990-х. Кваліфіковані інженери тоді йшли задля виживання в таксисти, вчительки вирушали торгувати на базари, наукова еліта масово виїздила за кордон (число науковців в Україні за роки незалежності скоротилося вдвічі).
...Попри все, Україна ще має повноструктурну науку й першорядних за світовими мірками вчених. Але суспільний статус цих учених катастрофічно впав. І якщо Володимир Щербицький (постать у нашій історії вкрай неоднозначна, але...) регулярно запрошував у будинок ЦК на тодішній вулиці Орджонікідзе провідних академіків читати лекції про «проривні» напрямки науки, то нині президент НАН України 92-річний легендарний Борис Патон за дев’ять місяців 2010-го так і не зумів побувати в тому ж будинку (щоправда, вулиця вже називається Банковою) на прийомі в новообраного Президента України.
Відтак, «новую страну» будують без експертної оцінки вчених. (Очевидно, що здійснювані реформи обійшлися б без багатьох помилок, якби до їхньої розробки було залучено не лише високооплачуваних «хлопчиків» із усіляких фондів, а й інтелектуальний потенціал академії та провідних університетів.)
А сама наука нині — в тривожному передчутті великих змін, і очевидно, що не на краще. Війни за майно й нерухомість НАН у столиці та інших великих містах, скорочення й без того мізерного (приблизно рівного сумарному бюджетові «Шахтаря», «Динамо» й «Металіста») наукового бюджету держави можуть реально призвести до стрімкого й безповоротного колапсу більшості природничих і технічних наук. А тоді Україна виявиться приреченою на статус держави «третього світу» — і це вже назавжди.
Фактично не виявляє інтересу до своєї науки й суспільство — в особі електронних та друкованих ЗМІ (де натомість «квітне» усіляка лженаука разом із астрологами та ворожками). Відтак фахові й моральні критерії наукової спільноти (дещо розмиті, вони все ще лишаються достатньо високими) не мають шансів стати критеріями скільки-небудь значної частини суспільства. Не можуть ще й тому, що в умовах внутрішньої корозії вищої школи (де число «національних університетів» зростає разом із падінням рівня науки й викладання) ставлення до професорів зовсім інше, ніж було півстоліття тому. Та й самі ці професори, беручи хабарі за іспити й заліки, дають для цього підстави...
Українські письменники, попри все, так само пишуть тексти високого рівня, здатні «прозвучати» в будь-якій сучасній літературі. Але річ навіть не в тому, що українська мова далі залишається мовою «половини України». Проблема в тому, що й ця половина майже не читає серйозних книжок українською (як і друга — російською). Тиражі бестселерів Ліни Костенко (кому більше до вподоби — Оксани Забужко чи Марії Матіос) сягають двох десятків тисяч. А якихось тридцять років тому стотисячний наклад «Марусі Чурай» розкупили протягом дня...
Загальна зміна структури дозвілля, вихід на перше місце безнадійно комерціалізованого телебачення, доступність інтернету (який пропонує дуже багато доброго — але й чимало небезпечних для юного віку спокус) поставили на порядок денний проблему: молодь треба знову привчати до читання. Але за умов, коли книгорозповсюджувальну мережу в середніх і малих містах було зруйновано ще в 1990-ті (книгарні тоді залишилися пересічно в одному райцентрі з десяти), привчати до книги зовсім не просто...
Відтак українські письменники так само об’єктивно не можуть бути «моральними авторитетами» і «володарями умів» для маси. На сторінках наших російськомовних жовтуватих «таблоїдів» серйозні літературні сторінки відсутні так само, як і наукові.
Тому в учителі, лікарі й інженери на загал ідуть сьогодні ті, кому не пощастило стати поп-зірками, манекенницями, політиками, професійними спортсменами, рекетирами та іншими «шанованими» людьми нашого суспільства. Існують, звичайно, прекрасні винятки — але вони лише підтверджують загальне сумне правило.
Відтак у сьогоднішній Україні є інтелектуали й професіонали (часом дуже високого фахового рівня — адже попри все в нас є ще десятки три-чотири дуже непоганих університетів). Але інтелігенція (в узвичаєному значенні цього слова) як суспільний прошарок фактично зникла. І відродитися у вигляді, який існував ще двадцять років тому, шансів ця інтелігенція вже не має, — через інші історичні умови й інший масштаб країни.
Може, в цьому немає нічого страшного — в «старій Європі», де такої інтелігенції ніколи й не було, функції моральних регуляторів дедалі більше виконують (із занепадом церкви) різні структури громадянського суспільства. Проте з громадянським суспільством у нас поки, на жаль, «не склалося». І якщо основним резервуаром поповнення наших політичних еліт і далі лишаться переважно «бізнесюки» зі свідомістю кримінальників (схиляюся перед чесними підприємцями, які в абсолютно несприятливих умовах організовують суспільно корисні виробництва!), а функцію «морального судді» назавжди перебере на себе «московський» батюшка на «мерсі» останньої моделі, але зі свідомістю середньовічного фанатика, нічого доброго на Україну вже ніколи не чекатиме.
Здається, останньою ланкою, яка потенційно може чинити цьому опір, залишається вища школа. Готувати фахову й порядну молодь сьогодні неймовірно складно — бо студенти щодня отримують приклади того, що зовсім не порядність і фаховість у нас є основою життєвої успішності. І все ж, якщо, потроху відійшовши від приголомшливої поразки 2010 року, краща частина українського суспільства знову шукатиме пункту для об’єднання своїх зусиль, цим пунктом має стати національна наука й вища освіта. Адже тільки тут ще збережено потенціал, який дає нам шанс на майбутнє, відмінне від того, яке готують нам будівничі «новой страны».
КОМЕНТАРI
Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий співробітник Московського центру Карнеги (взято зі статті «Прошарки», www.novayagazeta.ru):
— Видатні мислителі нещодавнього минулого — від Макса Вебера до Карла Поп пера й від Юргена Хабермаса до Альбера Камю — напружено розмірковували про покликання інтелектуалів. Їхні роздуми в 90-ті роки підсумував Ральф Дарендорф, думку якого можна звести до такої ось аксіоми: інтелектуали несуть відповідальність перед суспільством. Там, де вони мовчать, суспільство втрачає своє майбуття.
Досвід «оксамитових революцій» Східної Європи дає змогу сформулювати ще одну аксіому: прорив до свободи може бути безкровним, лише якщо інтелігенції вдається зберегти в суспільстві не лише роль морального арбітра, а й здатність формувати порядок денний.
Якщо ці аксіоми вірні, то майбутнє Росії — сумне.
Усі групи інтелігенції, від «державників» до лівих, від Проханова до Зюганова, будують «потьомкінські села». Та основне навантаження в підтримці статус-кво несуть системні ліберали. Бо саме вони дискредитують єдино можливий вихід із російського єдиновладдя.
Чому російські інтелектуали йдуть служити владі? Для декого конформізм за традицією є формою життя, і вони ним навіть бравують. Символом конформізму як життєвого кредо став Микита Михалков. Страх маргіналізації та втрати комфортного життя змусив інших, і таких більшість, вибрати мовчазний конформізм, який вони незграбно намагаються приховати під обережним буркотінням. Ще для когось співпраця з владою базується на вірі в «реформи згори», в результативність «малих справ», сподіваючись на реформаторство Медведєва чи, навпаки, у спроможність Путіна зміцнити державу. Але чи можна сподіватися на реформи «згори» після двадцяти років їхньої відсутності? Скільки «добрих справ» зробила влада під впливом інтелектуалів при владі? Як можна вірити в лібералізм Медведєва після репресивного повороту його президентства? І то хіба не за часів Путіна Росія почала втрачати Північний Кавказ?
Тим часом Росія вступає в новий виборчий цикл. За ситуації, коли система вичерпує засоби виживання, можна лише очікувати посилення режиму, який не збирається відходити зі сцени. Це залишає інтелектуалам «при владі» єдиний вид конформізму — михалковський, який не претендує на збереження гідності.
Роздратування в середовищі конформістів вибором, який зробили Шевчук, Улицька, Акунін, Прилепін, Фатєєва, Ахеджакова, Угаров та його «Театр.doc» і драматурги, які об’єдналися довкола нього, є цілком зрозумілим. Адже ці люди, які, по суті, вийшовши в антисистемне поле, змусили тих, хто «там» залишився, почувати себе незатишно й, можливо, гидко. Адже в багатьох «там» збереглося, хай на рівні атавізму, почуття репутаційної ущербності. Про це свідчить сором’язливий лист президентові представників «системного» року, підписаний Гребенщиковим, Макаревичем, Скляром, Кінчевим і Шахріним, з проханням «справедливо розібратися» з Ходорковським та Лебедєвим. Очевидно, все ж таки щось у них там шкребе всередині...
Чи означає той факт, що коли з цією системою і з цією владою все стало зрозуміло, інтелігентський стан зважиться зняти з себе лакейський сюртук? Чи вийдуть пристойні люди з численних загород при владі? Причому всі разом та остаточно? Чи відмовляться вони від участі у фарсах на телебаченні, де з них роблять блазнів? Поки що ми бачимо ознаки іншого руху, в будь-якому разі, серед системних лібералів. «Зазор між дуумвірами розширюється», — переконує нас популярний коментатор. «До заяв Медведєва слід поставитися серйозно», — закликає інший. «Головним залишається питання, яке місце бачить для себе Медведєв після 2012 року», — сподівається ще хтось. «Важливо уміти користуватися процесуальними можливостями (!)» — можна почути ще й таке.
Інші збираються скаржитися президентові на владу та її правоохоронні органи. І всі вони шукають обѓрунтування, чому їм потрібно дружити з владою. «Аби впливати на владу», — кажуть одні. Начебто вони на неї впливають. «Щоб інформувати владу», — додають інші. Начебто влада не знає, що відбувається довкола. Є ще один аргумент: «Мені влада не подобається. Але опозиція — теж». Що заважає створювати опозицію, яка сподобається?
Цікаво, що ще повинна зробити влада, аби переконати колег у тому, що далі служити імітацією непристойно? Щоправда, влада зовсім не дурна. Вона намагається не переборщувати з насильством. Ось такий цікавий феномен: логіка системи веде до посилення режиму; але логіка виживання правлячого класу вимагає збереження пристойного обличчя, без чого особисто інтегруватися «в Захід» неможливо. Тому демонстрація батога не заважає маханню «пряником». Влада продовжить запрошувати «на чай» із лідерами ретельно відібраних інтелектуалів, але жодних там Шевчуків! А обрані будуть віддано й захоплено ловити погляд лідера, як це продемонстрував нам Ярмольник. Або з обожнюванням вигукувати: «Ви хороший мужик!» — як це зробила відома акторка на зустрічі з «національним лідером»; і відомі персони, на жаль, виявляються слабкими, коли опиняються поряд із владою. Обійми влади з обраними лише увиразнюватимуть репресивну тенденцію — і чим жорсткішим буде батіг щодо нелояльних, тим більше «пряників» влада пропонуватиме лояльним. Утім, мабуть, чимало останніх радо сприймуть підморгування владі як індульгенцію та як привід залишитися в тіні влади. Хоча, може, ні?
У 1980-ті роки в Польщі співпрацювати з режимом для інтелігенції означало втрату честі — повністю й безповоротно. Польський режисер Кшиштоф Зануссі розповідав: «Наші актори бойкотували державне телебачення. Ми не давали інтерв’ю офіційним ЗМІ. А люди, які зустрічали відомих інтелектуалів на вулиці, казали: «Дякуємо, що вас немає на телебаченні». Ось чому польська інтелігенція зберегла в очах громадян роль морального арбітра, що полегшило безкровний хід трансформації: арбітр стримував руйнівні емоції.
Як ви гадаєте, чи зможуть російські інтелектуали відмовитися від кремлівських «пряників» у масовому порядку? Хто з них відмовиться «від чаю» з лідером? Чи скажуть вони «ні», коли їх запрошуватимуть на телевізійні клінчі й ток-шоу? Чи відмовляться від орденів та премій, що їх влада оцінює як плату за лояльність? І коли це робитимуть одиниці, чи наслідуватиме їхній приклад решта?
Феномен інтелігенції «при владі» має два наслідки. По-перше, в суспільстві самоліквідується сила, покликання якої — в тому, щоб зберігати моральний та етичний вимір. Жодний інший прошарок — ані бізнес, ані технократи, ані менеджери не замінять у цьому інтелігенції. По-друге, звужується коло можливостей для діяльності щодо проектування виходу з нинішньої системи. Поки що немає ознак, що інші соціальні групи здатні на цю справу. Варто додати: інтелектуали зазвичай погані управлінці, і не в цьому їхня функція. Але без них неможливий суспільний прорив.
У нас же інтелігенції зламали хребет. Влада дуже довго її гнітила, причому за добровільної згоди багатьох її представників. Чи може пригнічене і зацьковане «мисляче співтовариство» спробувати відіграти ту роль, що й інтелектуали в інших країнах? Гадаю, що принаймні воно зможе відродити поняття «репутація» та повернути в ужиток поняття «сором». У Росії вже є критична маса антисистемних інтелектуалів, які здатні це зробити. Як саме? Це вже — питання для обговорення.
Анджей ШЕПТИЦЬКИЙ, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету, Польща:
— Інтелігенція відігравала дуже важливу роль за доби комунізму в Польщі, адже вона боролась за незалежність країни та за певні демократичні цінності. Загалом у інтелігенції є два основних інструменти впливу: перший — це вміння її представників читати, писати і говорити, тим самим пропонуючи різні проекти та ініціативи в написаних ними книгах і статтях. Інтелігенція може і має бути своєрідним «голосом» суспільства. І другий інструмент — це активна участь у політичному житті країни.
Зараз у Польщі ситуація змінилася, і роль інтелігенції у житті країни значно зменшилась, бо зникла така група суспільства як пролетаріат. Нинішня польська інтелігенція вже не відіграє важливої ролі, тому що сьогодні багатьох людей можна назвати її представниками, наприклад, тих, хто пов’язаний із торгівлею чи банківським сектором. Разом із тим, сьогодні важко сказати, хто є інтелігенцією насправді. Тому мені здається, що вона вже не має такого впливу на суспільство, як тридцять, двадцять років чи навіть рік тому.
Лаурас БЕЛІНІС, політолог, Вільнюс, Литва:
— У Литві, як і в Україні та інших країнах, народ і політики досить серйозно ставляться до того, про що говорять інтелектуали, вчені, люди мистецтва. Це створює певний фонд, який дозволяє політикам і суспільству набути певних ціннісних орієнтирів. Інтелігенція виконує роль генератора основних думок, ідей суспільства, роль перекладача інтуїтивних прагнень у слова й певні принципи, цілі, які міг би реалізувати політичний або економічний прошарок. Утім, я не думаю, що інтелігенція може безпосередньо впливати на політичні, економічні та військові групи суспільства. Її завдання — підказувати. Вона може створити таку атмосферу, яка впливала б на суспільні прошарки, що формують політику держави. Так, принаймні, було і є в Литві. У критичні періоди інтелігенція досить серйозно впливає й на політику, й на населення.
Огнян ЗЛАТЄВ, директор Центру розвитку ЗМІ, Софія, Болгарія:
— Зараз, у ХХI столітті, роль інтелігенції значно важливіша, ніж у ХХ ст. У глобальному світі всі події відбуваються дуже швидко, а інтелігенти — це ті люди, які дивляться на те, що відбувається, критично. Утім, інтелігенції потрібен час, аби оцінити й дати найкращу пораду. Так, інтелігенція має знання й досвід, які можуть допомогти державі, але питання в тому, чи потребує цього сама держава. Часто так буває, що в країнах, де керують авторитарні режими, інтелігенції не дозволено виступати. В історичному плані роль болгарської інтелігенції була дуже важливою, тому що вона розглядалася як передвісник змін. Так було. Проте зараз, на жаль, у нас інший «порядок денний» — інтелігентів не вважають здатними брати участь у державному управлінні.
