Сьогодні — День журналіста України, який ми відзначаємо шостого червня з 1994 року, коли набув чинності указ №251/4, підписаний Леонідом Кравчуком. Тоді й було покінчено з радянським святом преси 5 травня. Сама дата 6 червня приурочена до дня вступу Спілки журналістів України в Міжнародну федерацію журналістів 1992 року. Спочатку святковою датою пропонували вважати 15 травня 1848 року, коли в Галичині вийшла перша україномовна газета «Зоря Галицька». У такого варіанта було особливо багато прихильників, але зрештою «перемогла» пропозиція тогочасного голови СЖУ Євгена Вербила, підтримана Першим всеукраїнським з’їздом редакторів газет і журналів. Маємо сказати, нинішнього року така «відстрочка» свята від першотравневих днів зіграла на руку організаторам журналістської «Хвилі свободи», які змогли тим самим дати козир парламентарiям. Ті отримали понад місяць для винесення Верховною Радою на обговорення пропозицій «Хвилі» про необхідність поправок до законодавства про ЗМІ, передусім, щодо суми судових позовів до преси. Про те, чи виявилося цього часу достатньо, «День» попросив розповісти народного депутата, члена Комітету ВР з питань свободи слова та інформації Артура БІЛОУСА . Ось що він сказав:
— Справді, питання, які підіймали учасники цієї журналістської акції протесту, є актуальними. У Комітеті з питань свободи слова та інформації вже давно підготовлено ці законопроекти. Вони свого часу пройшли «через зал», але ще не знайшли підтримки. Після акції «Хвиля свободи» ВР нічого не прийняла з цих питань, і їх не згадували, хоча, всі розуміють їхню важливість. Парламент єдине, що може зробити, це прискорити повернення до того закону, який свого часу ініціював Іван Чиж. Проте я хотів би акцентувати увагу ось на чому: свобода ЗМІ лежить не тільки в законодавчій площині. Насправді питання полягає в тому, що навіть якщо ми сьогодні ухвалимо найдосконаліший закон, який захищає права журналістів і видань, все одно в умовах тієї правової культури, тієї залежності від влади чи від засновників ці закони не виконуватимуть. Мені б не хотілося, щоб акцію «Хвиля свободи», яка, сподіваюся, була щирою, не спрямували в те русло, коли кидають ще один камінчик у бік парламенту. Це, по-перше. І, по-друге: є певний законодавчий процес, і ставити тут якісь ультиматуми не доречно.
Якими будуть дії у відповідь на, по суті, нинішню поки що бездіяльність ВР самої «Хвилі»? Відомо, що в минулі вихідні «експресівці» піднялися на Говерлу, де встановили блакитний прапор «Хвилі свободи», аби цим нагадати про акцію. Вони сподіваються, що ці законопроекти постануть на порядку денному роботи Верховної Ради вже цього тижня. Поза тим, за повідомленням Василя Васютіна, керівника прес-центру акції «Хвиля свободи», вже 35 журналістів виявили бажання їхати на голодовку до Києва. Серед них — не тільки львів’яни, а й представники ЗМІ інших міст України. І хоча, зі слів А.Білоуса, він не бачить можливості широкого резонансу продовження акції «Хвилі свободи», навіть за умови голодовки учасників можливе й загострення ситуації. Буде жаль, якщо виявиться, що ми знову чогось вчасно не врахували і не зробили, хоча багато що було і в наших силах. Зокрема, й законодавців.
Разом з тим День журналіста України став приводом для опитування «Днем» провідних журналістів країни, до яких ми звернулися із запитанням про приклади корпоративного професіоналізму, якими б вони могли поділитися з читачами «Дня».
Саме це запитання нам здається одним із наріжних, якщо намагатися оцінити, в якому стані перебуває сьогодні наша преса, якої якості журналістику ми пропонуємо нашому суспільству і якої журналістики чекає (або вже не чекає?) від нас саме суспільство. Адже професіоналізм журналіста — це та річ, в якій пов’язано дуже багато чинників, починаючи від елементарного ремісничого володіння пером і закінчуючи відповіддю на сакраментальне запитання: «В ім’я чого?»
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, «1+1»:
— Професіоналом може бути і та людина, яка дуже добре виконує свою роботу, знаючи, що за це буде мати дуже добрі гроші. І, до речі, я не знаю чи треба до такої людини ставитися погано. Наприклад, можна виходити в поле за трудодні і дуже добре виконувати роботу, а можна виходити туди і дуже добре робити її, і любити це поле. Це також професіонал. Мені ближче ті люди, які роблять цю роботу з любов’ю — професіонали емоційні.Тобто це люди, позначені часом, фанатизмом, жертовністю, люди,які своїм життям можуть платити за клас у роботі. Для мене такий професіонал є прикладом. Не кажу, що це нормально, але мене такий професіонал захоплює, наприклад, у моєму житті було багато таких людей. Їхні імена зараз не з’являються на сторінках газет, в рейтингах. Це був трохи інший час. Нині ніхто, наприклад, не пам’ятає такого прізвища — Галина Баданова,однієї з моїх вчителів. Вона була дуже віддана своїй ідеї, була фанатична комуністка. Вона не вклала в мене своєї любові до комуністичної ідеї, навіть навпаки, але навчила, як треба працювати. У наших з нею стосунках була свого роду «дідівщина». Вона мене примушувала часом по сто разів переписувати відповідь на лист, кажучи, що він повинен бути завершеним і витонченим, і формально, і за змістом. Мені здавалося, що це знущання, а насправді вона мене вчила, як треба працювати. І не тільки вона . Валентина Бондаренко, Михайло Френкель. Зараз уже інші журналісти відомі. До речі, не завжди найкращі. А це приклад відданості слову, факту, точності його. А був ще такий Борис Магуда. Він майже нічого не бачив, але такої «газетярської» інтуіції, як у нього, більше не зустрічала. Це з тих людей, які знали, що таке «нонпарель» (вид шрифта). Це була така людина, яка знала те, що сьогодні і не потрібно знати. Зараз таких немає. На жаль.
Зараз дуже багато із справжніх професіоналів за бортом.Тому що у нас існує уявлення про журналіста, як про щось таке з довгими ногами і з вульгарними запитаннями. Але це не є професіонал. А ще люди — професіонали — мають певний вік, який нині вважається недоліком. Наприклад, у телевізорі не побачиш людей, яким за сорок. А це погано, тому що це та людина, якій люди довіряють, це та, що має в руках професію. А вони зараз майже усі — за бортом, деякі закінчують життя не найкращим чином. І це є велика проблема. І я би хотіла їх усіх згадати.
Анатолій ПОЛОНСЬКИЙ, заслужений журналіст України, власний кореспондент Українського радіо в Криму, ведучий тематичної програми «Ковчег» на Кримському республіканському радіо:
— Минулого місяця виповнилось уже 30 років, як я є в українському ефірі, і мені здається, що справжній професіоналізм почався саме зі здобуттям Україною незалежності, а до того був підготовчий період «дитинства» нашої професії. Я просто гордий тим, що мені вдалося першому розповісти в ефірі про підсумки референдуму 1 грудня 1991 року, коли кримчани підтвердили Акт про незалежність нашої держави, для чого довелось всю ніч провести у виборчкомі, що тоді було не прийнято. Я подавав репортажі з найгарячіших точок Криму — про голодування Мєшкова і «контрголодування» журналісток, про президентські вибори, про мітинги, зміну урядів, боротьбу з криміналом. Непрофесіоналізм, на мою думку, в нашому житті проявляється в невмінні побачити нове й відмовитись від старого: наприклад, у нас на Українському радіо ще з 40—50-х років існує графік виклику власкорів стенографістками, і це страшенно сковує ініціативу — слідкуєш за графіком, а не за розвитком подій. По-друге, слід визнати найстрашнішим пороком нашої професії й виявом саме непрофесіоналізму здатність журналістів продавати не свою майстерність, не свій професійний рівень, а свою позицію. Іншими словами, журналіст-професіонал має отримувати гроші — хай би які вони були великі чи малі! — за те, що він класно, краще за інших, пише, чи класно — краще за інших! — готує передачі, а не за те, що саме він пише, які саме за напрямком передачі чи статті він готує сьогодні. Скажімо, діалог «Я тобі заплачу мільйон, тільки зроби найкращу, найпривабливішу передачу про нашу партію!» — це цілком професійний діалог, а діалог «Я заплачу тобі мільйон, тільки зроби передачу про те, що наша партія найкраща!» — це уже не професійний діалог, це угода двох ділків. Журналіст-професіонал ні за які гроші не може говорити чорне на біле і навпаки, а якщо говорить — то це вже не журналіст, а щось інше. Публікація інформації, яка завідомо не відповідає дійсності — це і є найбільший непрофесіоналізм. Наша професія — саме журналістика — передбачає дві неодмінні речі: правдивість і прогресивність. Без цих ознак нема самої професії…
Микола НАЗАРЧУК, завідуючий агропромисловим відділом газети «Подільські вісті» (Хмельницький):
— Із всеукраїнських газет я читаю «День», в якому, як приклад високого професіоналізму автора, запам’яталася стаття «Постафганський синдром» Лариси Жаловаги. Вона з’явилася на сторінках газети зразу після президентських виборів, коли більшість виборців, яка голосувала за Леоніда Кучму, переживала тріумф, а меншість, яка «ставила» на інших кандидатів, шукала відповіді на свої хвилюючі питання. «День», як відомо, підтримував одного з інших кандидатів. Отож «Постафганський синдром» став вчасною і вдалою спробою пояснити і собі, і своїй високоосвіченій аудиторії, що сталося й чому, переконати, що меншість повинна поважати волю більшості. Зрештою, «Постафганський синдром» став начебто програмним для «Дня» у післявиборний період. Це зразок політичної публіцистики. Написано оперативно, чесно, майстерно, переконливо, як кажуть, кожне слово — через душу автора. Без порядності в журналістиці професіоналізму не буває. Що ж до протилежного прикладу, то якраз у ці дні гостро згадуються давні публікації «Правди України», де безуспішно відмивали Лазаренка. Професіоналізм — це коли біле називають білим, а чорне — чорним.
Парасковія ДВОРЯНИН (керівник служби «Львівських новин», радіо «Люкс»):
— Прикладом професіоналізму для мене є ТСН («1+1»), а з авторських програм — Ольга Герасим’юк: вона не тільки висвітлює проблему, але й втручається в її вирішення і робить це в кращих західних традиціях. Не завжди мені подобається, але все ж — В’ячеслав Піховшек: він дає можливість висловитися різним сторонам. Про розважальні програми говорити не буду. Приклад антипрофесіоналізму — недавні публікації в «Комсомольской правде» про смерть Ігоря Білозіра, де в кожному реченні — помилка, коли писали, що в місті громили всі кіоски та кав’ярні. Склалося враження, що у Львові творилося Бог зна що.
Вероніка МАКОВІЙ («Промінь»):
— Класний журналіст — це не тільки інтелігентна зовнішність і потрясна краватка, а відчуття часу, вміння робити домашнє завдання і ні-я-кого страху, залежності, злиднів. Брехати, та ще й за гроші — це занадто солодка справа. А вчитися фаховості, слава Богу, є в кого. Згадайте і мудрого, толерантного Анатолія Стрєляного, і газетні інтерв’ю Андрія Ванденка (рідкісний випадок, коли немає супротиву паперу — це як дихання), і взірець уваги та поваги до співрозмовника, попри знамениті засукані рукави — Ларрі Кінг, і невтомний романтик-песиміст Олександр Кривенко. А якщо широким мазком — вся Бі-Бі-Сі, яка так дбає про свою об’єктивність, що кожну інформацію вивіряє за трьома джерелами.
Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, «1+1»:
— Професіоналізм — це набір якихось навичок і знань, які дозволяють повноцінно виконувати свою роботу. Відповідно в нас завжди бракує або одного, або другого. Або навичок — тому що доводиться в «суворій радянській дійсності» працювати, або освіти. Професіоналів від «а» до «я» в Україні дуже мало — їх можна перелічити на кількох парах рук. І, крім того, вони є людьми, які усвідомлюють, що вони роблять. Це такі, як Ольга Герасим’юк, Андрій Куликов — ці на виду. Частина в тіні — такі, як Андрій Квятковський (нині — випусковий редактор ТСН). На жаль, дійсність не вимагає від журналіста фаховості. Тому що українські медіа не виконують свої функції як медіа, вони не є медійними за основою, вони не є посередником. Вони є в тій чи іншій формі виразником чиїхось інтересів. По суті, ми маємо ситуацію, коли в країні є плюралізм піарівських структур, по-різному замаскованих під медіа. На моє переконання, в нас є лише кілька більш-менш об’єктивних газет, які чим далі — тим більше маргиналізуються. Про електронні медіа важко взагалі говорити — там два-три телеканали, які ще не здалися. У більшості ж видань не потребується власне фаховий підхід, потребується піарівський. А піар і журналістика — це трошки різні речі. У нас засіб масової інформації банкрутує не тоді, коли він неефективно господарює, а тоді, коли закінчуються гроші в його донора. Бракує професіоналів тому, що немає запиту на їхнє працевлаштування. За два останні роки пішла тенденція до зниження заробітних плат, і чим далі — тим важче знайти адекватну оплату за свою роботу. Фахівцям не створюються відповідні умови роботи. Одна річ — платити професіоналові, друга — оплатити його робоче місце, яке, чим далі, стає коштовнішим. Свого часу були закладені такі податкові норми, щоб медіа лише жевріли, і в результаті вони стоять з простягнутою рукою перед політиками. Тому День журналіста в нашій країні краще визначити як День білого і чорного піарщика.
Олександр ГЛИВІНСЬКИЙ, УТ-1:
— Якщо говорити про приклади професіоналізму, то такими людьми для мене були й залишаються російські журналісти Влад Лістьєв, Євген Кисельов, серед українських журналістів — це В’ячеслав Піховшек. Професіоналізм у журналістиці означає повне занурення в те, що ми досліджуємо. Професіоналізм зараз в Україні — це ще й виклик тому устрою, який є, оскільки я вважаю, що в нас немає свободи преси в Україні, немає свободи слова. У нас такий завуальований демократичними картинками диктат у будь- якій сфері. А завдання кожного журналіста професійно розповісти про першопричину — тому нас називають «четвертою владою». Оскільки ж у нас немає свободи слова, свободи преси, поняття «четвертої влади» залишається в лапках для нашої країни. Тому в День журналіста я, звичайно, знайду час для того, щоб посвяткувати, випити кави, але для мене День журналіста — це сумний день. Ніхто, крім журналістів, не зможе поставити на місце владу, й зараз ми на початку еволюційного шляху. Тому в цей день я хочу побажати всім нам, щоб цей процес еволюції йшов якомога швидше. І наша проблема — згуртуватися і муром протистояти владним стереотипам.
Погодьмося, що максимально чесно інформувати суспільство — це все-таки наш функціональний обов’язок, без якого, власне, журналістика просто припиняє бути такою. І тоді вже темою наступного опитування «Дня» може стати запитання: «А чи є кому святкувати в Україні День журналіста і чи можливе в Україні таке свято взагалі?» Хочеться вірити, що такі «свята» на нашій вулиці все-таки настануть. І поки що наше запитання звучить так: «Якби вас запитали про професіоналізм у журналістиці, який приклад ви б навели з нашої дійсності? Що для вас є непрофесіоналізмом у журналістиці?»
