2. СИЛА ТА СЛАБКІСТЬ РАДЯНСЬКОГО ЛАДУ
Донедавна ми жили в світі, розколотому суперництвом двох наддержав. Радянський Союз здавався могутнім і непохитним. Серед західних політологів стала популярною теорія конвергенції, тобто запозичення усім людством переваг обох наддержав. Тепер нам доводиться заново осмислювати силу та слабкість СРСР.
У цьому можуть допомогти підходи А. Дж. Тойнбі до історії людства. Славетний англійський вчений розглядав історію, як послідовну зміну цивілізацій, що відбувалася за схемою «виклик — відповідь». Використовуючи тойнбіанський понятійний апарат, можна твердити, що прихід радянської влади на територію Східної Європи і деяких інших країн ініціював суспільні зміни цивілізаційного масштабу. Коли громадяни СРСР належним чином оформляли свій візит в «капкраїну» (а серед обов’язкових дій фігурували рекомендація партійного осередку, 12 фотографій у справу та інструктаж у Москві, в будинку на вулиці Калініна), вони на короткий час опинялися в іншому цивілізаційному вимірі. Знаю це по собі.
Комуністична цивілізація відрізнялася від усіх інших тим, що була штучною. Кожна цивілізація розвивалася на плечах попередньої, але в комуністичної була інша доля: вона могла або розсипатися за лічені роки (європейський варіант), або поступово поглинатися тією цивілізацією, в надрах якої народилася (азіатський варіант).
Короткочасність існування комуністичної цивілізації пов’язана з тим, що вона утверджувалася на засадах тієї колективної власності, яка була властива тільки примітивному, давно пройденому людством первіснообщинному ладу. Мова йде про колективну власність, яка нерозподілена між виробниками, а не про приватну власність у формі акціонерного товариства чи кооперативу. Слава Богу, ми вже розібралися в різниці між кооперативом і колгоспом. У радянські часи на нашу свідомість тиснув оксиморон «колгоспно-кооперативна форма власності».
Комунізм був хворобою, яка вражала ослаблений революціями та війнами суспільний організм. Через те, що комуністичний лад утверджувався внаслідок революцій, створювалося оманливе враження його органічної спільності з ними. Переконаний, що багато хто виводить радянську владу і породжений нею лад із Російської революції, а точніше — з її штучно відокремленого уламку, який назвали Жовтневою революцією. Насправді комуністична революція була «революцією згори», тобто не революцією, а реформою, нав’язаною суспільству незалежною від нього владою.
Захоплення влади комуністами не привело до проголошуваного пропагандистами народовладдя. Під оболонкою «диктатури пролетаріату» воно породило диктатуру комуністичних вождів. Здійснена вождями ліквідація приватної власності під гаслами націоналізації або усуспільнення засобів виробництва насправді обернулася тільки зміною власника. Приватна власність на засоби виробництва не зникла, а перейшла в руки купки вождів, тобто трансформувалася в небаченого людством цивілізаційного монстра. Приватизація держави вождями спричинила приватизацію засобів виробництва державою.
Радянський лад мав одну фундаментальну перевагу: винятково великий мобілізаційний потенціал, використовуваний у країні з колосальними людськими та природними ресурсами. Тому Радянський Союз відіграв вирішальну роль у Другій світовій війні, став наддержавою і спромігся нав’язати власну політико-економічну модель ряду інших країн. Проте радянський лад мав і одну фундаментальну слабкість порівняно з країнами ринкової економіки — відчуженість виробників від засобів виробництва, яка стала наслідком приватизації останніх купкою людей на вершині влади. Фундаментальна перевага загальносоюзного народногосподарського комплексу над економікою ринкового типу, яка була у вигляді безмежного мобілізаційного потенціалу, і фундаментальна перевага ринкової економіки в ефективності були двома сторонами однієї медалі.
Керуючись гаслами «Маніфесту Комуністичної партії», російські комуністичні вожді ліквідували свою буржуазію. Це означало, що вони позбавилися одного з двох агентів виробництва — капіталу. У виробництві залишився тільки один агент — наймана робоча сила, яку проголосили власником всіх засобів виробництва. У конституційному оформленні це звучало красиво, але на практиці призводило до цілковитої неефективності радянської економіки. Вожді бачили, що ця економіка мертва, й намагалися оживити її не тільки командами ззовні, але й утягуванням робітничого класу в керівництво виробничим процесом через компартійні осередки і профспілкові організації безпосередньо на виробництві. Це доповнювало бюрократичний контроль над виробництвом, служило чудовою ілюстрацією «народовладдя», але не дуже допомагало в підвищенні економічної ефективності.
Загальносоюзний народногосподарський комплекс був неефективним від народження, але його відставання від провідних країн Заходу різко прискорилося в повоєнні десятиліття, коли світова економіка під впливом науково-технічної революції почала переходити від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку. Друге дихання Радянський Союз здобув під час світової енергетичної кризи 70-х. Потік нафтодоларів на два десятиліття подовжив його існування у нереформованому вигляді. Та перша серйозна спроба реформ призвела до стрімкого i одночасного саморозпаду ладу, держави та партії.
3. СПЕЦИФІКА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ЕПОХИ
Комунізм кардинально змінював спосіб життя й думання, але не міг підстригти під один гребінець людей різної культури, релігії, історичних традицій. Пострадянські держави відрізняються одна від одної за якістю робочої сили, ментальністю своїх народів, природними ресурсами. Проте у всіх було одне спільне завдання: здійснити перехід від командної до ринкової економіки, від тоталітаризму до певних форм демократичного устрою. Це — болісний шлях модернізації «навздогін».
Колишні союзні республіки поділилися на три більш-менш чітко визначені групи. Перша з них — це країни Балтії. Загальносоюзний центр перебудував у них соціально-економічні відносини, але не встиг радянізувати людей. Порівняно швидко ці країни змогли стати членами Європейського Союзу.
Друга група країн — це колишні царські колонії. Радянська влада не змогла перетравити в них структури давніх цивілізацій. Після розпаду СРСР країни Середньої Азії та Закавказзя досить швидко повернулися до традиційного способу життя в його модернізованих варіантах.
Третя група країн — це основа колишньої Російської імперії: сама Росія, а також Україна i Білорусь. Розглядаючи поставлену тему, тут неможливо обмежитися одним абзацом.
У 20-х рр. група істориків та економістів (Михайло Волобуєв, Олександр Оглоблін, Михайло Слабченко та ін.) висунули тезу про колоніальне становище України в царській імперії. Теза прищепилася і навіть поширилася на радянську добу. Однак твердження про колоніальний статус України в складі царської Росії виглядає надто оптимістично. Говорячи так, ми переконуємо самих себе в тому, що царський уряд визнавав реальність України хоча б у статусі колонії. Насправді, як відомо, він вважав малоросів і білорусів етнічними гілками єдиного російського народу. Натомість вожді Комуністичної партії визнали існування українського народу, наділили його правами «титульної нації», яка порядкувала у формально незалежній радянській республіці, а потім дозволили останній «разом і нарівні» з Росією виступити засновницею Радянського Союзу. Так само, як і в царські часи, індустріальне будівництво в Україні відбувалося випереджаючими темпами.
Розглядати Україну, як колонію радянської Росії неможливо хоча б тому, що метрополія і колонії — це поняття ринкової економіки. Однак у політиці Кремля завжди була виразною національна складова, спрямована на подолання наявного або можливого сепаратизму. Вожді партії однаково інтенсивно використовували, як патріотичні національні почуття народів СРСР, так і побутовий шовінізм у всіх його формах. Вони не прагнули витрачати зусилля на русифікацію всього населення країни, але така мета ставилася стосовно українців і білорусів, якщо цьому сприяла ситуація.
Виконуючи партійне доручення, декан історичного факультету Московського університету Олександр Удальцов поставив на нараді в Інституті історії АН СРСР 10 вересня 1938 року питання про етногенез давніх слов’ян. У 1939 році під його головуванням була створена комісія у складі І. Орбелі, В. Струве, С. Толстова та ін. вчених, яка повинна була обгрунтувати походження російського, українського та білоруського народів з однієї давньоруської народності. Ідеологема єдиної народності, як спільного предка російського, українського та білоруського народів остаточ но закріпилася після виходу 1954 р. тез ЦК КПРС «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією». Вона була певною поступкою національним почуттям українців і білорусів, тому, що до революції їхнє існування взагалі не визнавалося. Одночасно теза про єдину давньоруську народність використовувалася для теоретичного обгрунтування русифікації «братніх народів». Адже йшлося про стирання викликаних нібито несприятливими історичними обставинами національних відмінностей між ними.
Важко сказати, хто доклав більше зусиль для розвалу СРСР — Україна чи Росія. Однак після досягнення поставленої мети російська політична еліта одразу відчула себе правонаступницею загальносоюзного компартійно- радянського центру. Якщо національні республіки розглядали утворення Союзу незалежних держав, як засіб «цивілізованого розлучення», то Росія бачила в ньому шлях до відродження багатонаціональної держави, яка вже існувала у формі Російської імперії і Радянського Союзу. У реалізації розрахованої на тривалий строк політики «збирання земель» головну роль відіграє економічна, передусім енергетична залежність нових держав від Росії.
Українська компартійно-радянська еліта йшла до незалежності під антирадянськими гаслами з двох причин. По-перше, їй треба було утримати владу в республіці, охопленій національно-визвольним рухом. По-друге, вона розраховувала відділитися від загальносоюзного центру ідеологічним бар’єром. Ця тактика виявилася ефективною.
Ідеологи сучасної Росії взяли на озброєння концепцію державності, в якій використовуються, як дореволюційні, так і радянські історичні міфи. Внаслідок відсутності інформаційного бар’єру між нашими країнами вплив радянських міфів на свідомість українського суспільства залишається вагомим. Однак позитивне ставлення до радянської влади визначається у нас передусім внутрішніми причинами.
4. БАР’ЄР МІЖ ПОКОЛІННЯМИ
Інститут історії України разом з Видавничим домом «Києво-Могилянська академія» готує до перевидання тритомник спогадів наших земляків- емігрантів. Вони були записані в 1983—1984 рр. і опубліковані у Вашингтоні 1990 р. під грифом комісії Конгресу США з голоду 1932—1933 рр. в Україні.
Свідчення вже не існуючого покоління звучатимуть для нас на повний голос. Колишні мешканці українського села відверто розповідали не тільки про Голодомор, а й про все своє життя впродовж двох десятиліть після встановлення радянської влади. Вражає така деталь: відвертість вони вперше виявили лише на схилі віку — і на протилежному боці земної кулі. На запитання, чи говорили люди між собою у 1933 році, чому стався голод, 78- річна Євфрозина Зоря з хутора Круглик біля Гадяча відповіла так:
«Господи милий! Там не можна було й казати нічого. І люди навіть боялися дуже й говорити. Один другого боявся. Бо не довіряли один другому. Бо як я вам сьогодні скажу, а завтра вже й ще хтось знатиме. То я ж вам кажу, що батьки дітям нічого не казали. Тільки якщо сам зрозумієш вже, якщо ти зрозумів що-небудь, то добре. А як не зрозумів, то так батьки не казали. Бо батьки боялися дітям своїм казати, не тільки комусь чужому».
Через два з половиною десятиліття після Голодомору в свої сім’ї повернулися сотні тисяч в’язнів сталінського ГУЛАГу. Їх зобов’язали не розповідати про обставини перебування в таборах. Однак не стільки офіційна «підписка про нерозголошення», скільки повсякденна дійсність змушувала їх тримати язика за зубами навіть у спілкуванні з власними дітьми. Діти є діти, необережне слово про радянську владу з їхнього боку могло позначитися на них і на батьках.
Так створювався бар’єр між поколіннями: життєвий досвід попередніх не входив у свідомість наступних.
5. НОСТАЛЬГІЯ ЗА МИНУЛИМ
На більшій частині України вже нема людей, які на собі пізнали масові репресії ленінсько-сталінської доби. У нас живуть, за винятком наймолодшого покоління, вихованці радянської школи, тобто люди з глибоко деформованою історичною пам’яттю. Бар’єр між поколіннями призвів до того, що ми самотужки змушені пізнавати та оцінювати політичну реальність, у якій народилися й навчилися мислити. Як казала Євфрозина Зоря, «якщо ти зрозумів що-небудь, то добре»…
Слід віддати належне радянській владі: вона сама потурбувалася про корекцію нашого мислення. Маю на увазі кампанії десталінізації, здійснені М. Хрущовим в 1956—1964 рр. і М. Горбачовим в 1985—1991 рр. Проте корекція виявилася недостатньою. Неможливо витягнути себе з болота за власне волосся.
Існує колосальна література про репресії радянської доби. Ця тема відтворена в кінофільмах, які майже всі бачили, у книгах талановитих письменників, прочитаних мільйонами людей. Суспільство поінформоване про злочини держави проти нього. Відносні людські втрати від репресій порівнянні в Україні із страхітливими жертвами Камбоджі. Чому ж велика кількість людей пов’язує їх не з інститутом влади, як таким, а з окремими політичними діячами, які контролювали цей інститут?
Останнім часом навіть фігура Сталіна вже не така зловісна в очах багатьох громадян. Частково це пов’язане з російським впливом. Росія має спільне з Україною минуле, але в його інтерпретації відстає від нас. Культ вождя для сусідньої країни стає політичною необхідністю, а тому наслідки керованих десталінізацій і вже вільного в пострадянську добу переосмислення минулого починають ревізуватися.
В Україні відсутні політичні передумови для формування культу вождя, але для ревізії знаходиться інший грунт: гримаси посттоталітарної демократії. Винесена на екрани телевізорів у популярному форматі ток-шоу боротьба політиків за електорат вселяє таку відразу, що в людей, які звикли до диктатури, народжується ностальгія за впорядкованим і, починаючи від ХХ з’їзду КПРС (1956 рік), порівняно безпечним минулим.
Істотним є й те, що інститути тоталітарної держави мають незрівнянно більші технічні можливості впливу на суспільство, ніж державні інститути доби посттоталітарної демократії. Під час спрямованих з Кремля кампаній десталінізації верховна влада ретельно стежила за тим, щоб вони відбувалися у визначених нею рамках за змістом і глибиною. Коли призабута нині викладачка Ніна Андреєва заволала «Не можу поступитися принципами!» на весь Радянський Союз, її патронів негайно позбавили політичного впливу.
У демократичному суспільстві — все по-іншому. Власник засобів масової інформації запрошує на службу таких журналістів, які висловлюють його ідеологічні погляди, навіть якщо вони йдуть урозріз із інтересами держави. Тому суспільство дістає досконалий за професійними якостями інформаційний продукт з сумнівним або шкідливим ідеологічним наповненням. У справді демократичних країнах на сторожі національних інтересів стоять парламент і громадська думка. У посттоталітарному суспільстві ці важелі не мають істотного впливу на ситуацію. Досить згадати боротьбу у Верховній Раді з приводу оцінки таких дій сталінської влади, як терор голодом або радянізація західних областей України. Після довгої боротьби парламент все-таки прийняв Закон України про Голодомор, як геноцид українського народу, але не передбачив ефективних санкцій за блюзнірське ставлення до національної трагедії.
На жаль, не всі політики прислуховуються до аргументів істориків. Тим більше, що засновані на фактах аргументи друкуються в малотиражних академічних виданнях.
6. РОЛЬ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ГОЛОДОМОР У ПЕРЕОСМИСЛЕННІ НЕДАВНЬОГО МИНУЛОГО
Суспільствознавці ще не зацікавилися по-справжньому динамікою історичної пам’яті суспільства на переломному етапі 80—90-х років. Тому в подальшому аналізі поставленої теми посилатимусь іноді на те, що лежить під руками: власну свідомість. Тим більше, що обидві історичні проблеми на вістрі сучасної політичної боротьби, були і є предметом моїх багаторічних досліджень. Це — сталінський терор голодом 1932—1933 рр. і радянізація західних областей.
Коли Лютнева революція скасувала цензуру, найбільше раділи більшовики. Але потім вони заборонили всі газети, окрім власних, а в своїх запровадили найлютішу цензуру. Думаю, що в багатьох на пам’яті маскувальне слово «Головліт», після якого йшли дві літери та певна кількість цифр. Така позначка була обов’язковою на кожному друкованому аркушику, навіть запрошенні на весілля. Та ось у рамках горбачовської перебудови з’явилася гласність, розкрилися архіви, ЗМІ почали викривати злочини радянської влади. Історія СРСР, яка була висвітлена у багатотомних офіційних виданнях, раптом виявилася суцільною «білою плямою».
Історією займалися вчені, над яким нависав Головліт. Та обов’язки цензури полягали лише в тому, щоб дозволяти або забороняти вже написане. Як писати — про це потурбувався Сталін, коли випустив у світ в 1938 році короткий курс «Історії ВКП(б)». Ця книга стала лекалом, за яким звірялися історичні праці. Навіть після ХХ з’їзду КПРС, коли її вилучили з обігу, сталінський набір стереотипів перейшов у інші нормативні видання.
Як кожний вихованець радянської школи, я мав імунітет до «антирадянської пропаганди». Він прищеплювався на рівні основоположних понять: класова боротьба як рушійна сила історичного прогресу, буржуазія як винуватець цілковитого зубожіння пролетаріату, пролетаріат як найпередовіший клас суспільства, селянство як дрібна буржуазія тощо. Перебування в полоні цих стереотипів було непомітним, як фізичне дихання.
Якби я мав контакт із попереднім поколінням, такі події родинного життя, як смерть діда у 1933 або арешт батька 1937 року викликали б озлобленість проти влади. Прихована озлобленість була в багатьох, хоч це важко встановити навіть за архівами КДБ. Сумніву не викликає тільки одне: кількість відкритих декларацій про незгоду із владою не перевищила в Україні й тисячі за весь час від появи перших дисидентів і до 1991 року.
Отруйна для життя прихована озлобленість мене оминула. Я радів, коли у видавництві «Радянська школа» опублікував книжку для старшокласників «Партія Леніна — сила народная». Перечитуючи її, бачу все, що стояло за наведеними аргументами. Проте бачу й інше: люди жили в ленінській «державі-комуні» та працювали з повною віддачею. Ми й досі користуємося матеріальними та інтелектуальними здобутками їхньої праці. Іноді бездарно проїдаємо ці здобутки, як, наприклад, двічі продану «Криворіжсталь».
Переворот у світогляді відбувся після того, коли я потрапив до групи науковців, організованої за рішенням ЦК Компартії України з правом користуватися засекреченим архівом довоєнного ЦК КП(б)У. Утворення групи було відповіддю на появу в Конгресі США комісії з українського голоду 1932—1933 рр. Завданням комісії на чолі з виконавчим директором Дж. Мейсом було, як вказувалося у відповідній постанові, «поширити в світі знання про голод і забезпечити американській громадськості краще розуміння радянської системи виявленням ролі Рад в його організації».
Може здатися дивним, чому доктору наук довелось витратити кілька років, щоб розібратися у механізмі Голодомору. Проте це не більш дивне, ніж рішення керівників ЦК КПУ створити групу науковців, щоб вони підібрали аргументи з метою довести безпідставність звинувачень радянської влади в організації штучного голоду. В політбюро ЦК КПУ були переконані, що такі аргументи знайти можна. Така переконаність пояснювалася самим характером влади, яка приймала рішення в ситуації цілковитої відсутності гласності та суворо дозувала інформацію, яку діставали її функціонери залежно від їхнього місця в ієрархії.
Щоб надати цій сухій тезі опуклості i барв, доречно спертися на спогади М.Хрущова. Коли він на пенсії диктував їх, то згадав про пов’язаний з колективізацією голод в українському селі. Цю згадку він пов’язав не з інформацією, яку мав у 1932—1933 рр. як другий секретар Московського міськкому і обкому ВКП(б), а з оглядами закордонної преси, які готувалися для першого секретаря ЦК КПРС. Під час голоду Хрущов не мав інформації, незважаючи на високий ранг у партійній ієрархії. На огляди преси він реагував таким чином: «Скільки ж тоді загинуло людей? Тепер я не можу сказати. Відомості про це просочилися в буржуазну пресу, і в ній аж до останнього часу моєї діяльності іноді прослизали статті відносно колективізації й ціни цієї колективізації в життях радянських людей. Але це тепер я так кажу, а тоді я нічого такого, по-перше, не знав, а по-друге, якби і знав щось, то знайшлися б свої пояснення: саботаж, контрреволюція, куркульські витівки, з якими треба боротися, та ін.».
Коли у керівників Компартії України виникала потреба розібратися в питаннях історії, вони зверталися до фахівців з академічного інститута. Ми готували відповідні довідки, використовуючи звичні штампи: саботаж, контрреволюція, куркульські витівки. У подібну ситуацію потрапляли й керівники більш високого рангу — в Кремлі. Вони не могли дістати об’єктивної інформації про закономірності історичного розвитку у власній країні, тому що в академічних інститутах працювали фахівці, від народження виховані за стереотипами сталінського курсу «Історії ВКП(б)». Звичайно, ці історики могли користуватися спецфондами, в яких зберігалися книги і періодика країн Заходу. Однак подібна література сприймалася, як ідеологічно ворожа і відштовхувалася свідомістю. Тим більше, що міжблокова конфронтація не кращим чином позначалася й на працях західних істориків та політологів.
У грудні 1987 року українському керівництву довелось визнати замовчуваний впродовж десятиліть факт голоду. В. Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю встановлення радянської влади в Україні, назвав його причиною посуху (синоптики тут же заперечили з цифрами в руках). Наступник Щербицького В. Івашко вказав на іншу причину — надмірні хлібозаготівлі. Ті, хто в наші дні хоче зберегти позитивне уявлення про радянську владу, затято тримаються цієї версії. Спричинений заготівлями голод теж потрібно кваліфікувати як штучний, але для влади можна знайти виправдання: мовляв, забираючи останній хліб у селян, вона рятувала голодуючих робітників. Знаходиться виправдання i експорту хліба у 1932— 1933 рр.: потрібна була валюта, щоб розплатитися за техніку для заводів, без яких СРСР не зміг би протистояти гітлерівській Німеччині. Це непереконливі аргументи, але вони все-таки маскують реальне обличчя влади.
Вивчаючи документи довоєнного ЦК КП(б)У, я побачив голод, викликаний цими хлібозаготівлями. В Україні він був таким, як і в інших хлібовиробних регіонах. Різниця полягала лише в тому, що в нашій республіці голод з десятками тисяч жертв спостерігався двічі: внаслідок заготівель з урожаю 1931 року (в першій половині 1932 року) і з урожаю 1932 року (в третьому кварталі 1932 року). Та в зимові місяці 1932—1933 рр., коли в селі вже хліба не залишилося, у селян України під прикриттям заготівельної кампанії відібрали все їстівне. Наслідком такої каральної акції стала на порядок більша смертність, ніж в інших регіонах СРСР. Те, що це була каральна акція, випливало з самої назви вжитої владою дії — натурального штрафування «боржників». Коли не знаходили хліб, конфіскували інше продовольство. Як це робилося, я вже знав у 1990—1991 рр. Не знав тільки, чому це робилося. Документи з кремлівських архівів, які дозволяли виявити причини ретельно замаскованої під хлібозаготівлі каральної акції, були опубліковані тільки після 2000 року.
Та вистачало й того, що тоді я усвідомив: радянська влада стояла над законом і не зупинялася перед злочинами страхітливого масштабу. Вона холоднокровно та кваліфіковано, із дотриманням потрібних маскувальних засобів знищувала голодом мільйони українських селян і репресувала тих своїх функціонерів, які робили спроби попередити народовбивство. Усвідомлення цього означало, що весь мій науковий доробок трьох попередніх десятиліть виявився майже цілком непотрібним. З безмежним жахом дивився я на копії своїх доповідних записок в ЦК Компартії України, в яких «продовольчі утруднення» початку 30-х рр. пояснювалися куркульським саботажем…
У 1987 році написав ще одну доповідну записку з пропозицією визнати факт голоду 1933 року. Не думаю, що вона відіграла яку-небудь роль, адже цекісти майже відразу втратили інтерес до створеної ними групи науковців. У цей час комісія Джеймса Мейса почала публікувати перші результати своїх досліджень, і якраз це змусило Щербицького признатися в тому, що Україна пережила саме голод у 1933 році.
Після 1991 року я відійшов від фронтального дослідження голоду 1932—1933 рр. в Україні, але 2005 року довелось знову звернутися до цієї теми під специфічним кутом зору: Голодомор як геноцид.
Іноді кажуть так: домагаючись від ООН визначення Голодомору геноцидом, Україна бажає отримати матеріальні компенсації від Росії. Є політики й публіцисти, які справді висувають цю наперед програшну тезу. Насправді, однак, мета такої кваліфікації Голодомору інша: узгодити з реальністю історичну пам’ять суспільства. Влада, яка нищила своїх громадян мільйонами, не заслуговує на пієтет, прищеплений нею всім нам.
Постійні читачі газети «День» знають мої публікації на тему Голодомору як геноциду, що були опубліковані в 2005—2007 рр., а в серпні ц.р. з’явилися окремою книгою. Ще одна книга незабаром публікується видавництвом «Наш час». Із появою цих книг можу сказати, нарешті, що злам світоглядних позицій перестав бути трагедією в моєму науковому житті. Тепер можна без гострого болю подивитися на власні тексти 70-х — першої половини 80-х рр.
7. ПРОБЛЕМА ОУН—УПА
У травні 1992 р. в Інститут історії України прийшли представники Української республіканської партії з пропозицією відзначити ювілей УПА. У серпні того ж року в київському Будинку офіцерів ми організували разом з Братством вояків УПА наукову конференцію, присвячену 50-річчю утворення повстанської армії. Для переважної більшості громадян України історія УПА була «білою плямою». Тому конференція дістала неочікуваний великий розголос.
Проблема ОУН—УПА, яка виникла під час цього ювілею, не розв’язана й досі. Указом Президента України від 28 травня 1997 року була створена урядова комісія з вивчення діяльності ОУН і УПА, а при ній — робоча група в Інституті історії України. За вісім років група надрукувала три десятки книг і брошур загальним обсягом понад шiсть тисяч сторінок. На основі цих попередніх досліджень була написана й у 2005 році опублікована велика колективна монографія. Відштовхуючись від неї, ми підготували й надрукували 2005 року те, чого чекав від нас уряд: фаховий висновок з оцінкою діяльності ОУН і УПА.
Триступінчаста форма організації роботи над фаховим висновком була обрана невипадково. Кожний, хто сумнівався у вагомості окремих пунктів висновку, повинен був звернутися до попередніх монографій і документальних збірників, підготовлених робочою групою. Виявилося, однак, що зробити це важко: первинні матеріали друкувалися в Інституті історії України накладом в 250 примірників, а підсумкову колективну монографію видавництво «Наукова думка» опублікувало в межах виділених асигнувань — у 500-х примірниках. Уряд знайшов кошти тільки для видання накладом 120 тис. примірників брошури з текстом фахового висновку.
Створюється дивна ситуація: «білої плями» вже нема, але до масового читача інформація не доходить через брак коштів на її відтворення. Та одночасно минулого року в Дніпропетровську вийшла в світ у чудовому поліграфічному оформленні книга Валентина Іваненка і Віктора Якуніна «ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології». Не в назві суть, хоч шукати окрему методологію для ОУН і УПА — даремна справа. Обох авторів добре знаю, в одного з них був офіційним опонентом на захисті докторської дисертації. Бачу, що вони щиро переконані у правильності радянських підходів до цієї теми, хоч знають, цитують і критикують усі праці нашої робочої групи, а фаховому висновку приділили в книзі навіть окремий розділ. Ми не змогли їх переконати, хоч переконали ту кількість народних депутатів, яка стала достатньою для прийняття Закону України про Голодомор як геноцид. Чому?
Мені здається, що проблема ОУН—УПА складніша для розуміння. Голодомор для моїх ровесників, як і для мене свого часу, міг і може служити відправним пунктом світоглядної революції. Щоб розібратися в проблемі ОУН—УПА, людині з тієї частини України, радянізація якої розпочалася 1917 року, треба спочатку змінити світогляд.
Слід визнати, що у громадян України, які народилися по обидва боки австро-російського імперського кордону, різна історична свідомість. Нічого дивного у цьому нема, як нема й нічого страшного. Ми взагалі повинні дякувати долі, що не стали різними націями, хоч маємо одну мову. Маючи спільну сербо-хорватську мову, серби й хорвати стали різними націями, надзвичайно вороже налаштованими одна проти одної завдяки історичним обставинам. Власне, дякувати треба не долі, а духовним лідерам українців, передусім Тарасові Шевченку та Іванові Франку — двом титанам, які мріяли про утворення незалежної й соборної України.
Радянізація західних областей України відбулася через покоління після радянізації східних областей. Обидві радянізації були однаково жорстокими, але покоління, яке витримало їх на собі, у східних областях більше не існує. Наступне покоління, яке було вже виховане радянською владою, вважає цю владу цілком прийнятною. Тому воно не розуміє антикомуністичного настрою своїх співвітчизників у західних областях. Не розуміє багато людей з цього покоління, чому так затято мешканці західних областей боролися в лавах УПА з радянською владою, тобто з ними або з їхніми батьками, яких влада використовувала для радянізації західних областей.
8. ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
Хоч ставлення до радянської влади визначається, як правило, власним історичним минулим, неабияке значення має й російський чинник. Багатьом громадянам Росії здається, що обидві країни повинні мати однаковий погляд на недавнє минуле, аж до спільних підручників з історії. Адже це минуле — спільне!
Сучасні володарі Кремля толерантно ставилися до керівників Білорусі та України, доказуючи цю толерантність низькими цінами на енергоносії. Вони не переймалися тим, що О. Лукашенко перетворив Білорусь у радянський заповідник в пострадянському просторі, а Л. Кравчук з Л. Кучмою взяли на озброєння антирадянську державну символіку. У Кучми неприємності почалися тільки тоді, коли в Москві була опублікована його книга під назвою «Україна — не Росія». Цю назву потрактували як антиросійську. Антиросійські декларації не сприймаються в Кремлі так само толерантно, як антирадянські.
У новому столітті Росія різко посилила ідеологічний наступ на цілком окупований інформаційний простір України. Спільне життя народів обох країн у Радянському Союзі визначає вектор ідеологічного впливу — глорифікацію здобутків радянської влади при майже цілковитому ігноруванні її політики репресій. Без такого впливу став би неможливим вихід на поверхню політичного життя в Україні двох проблем спільної українсько-російської історії — голоду 1932—1933 рр. і ОУН—УПА.
Тема голоду 1932—1933 рр., від якого Росія теж сильно постраждала, стала в цій країні непопулярною. Так само непопулярною є тема власовської армії й російських есесівських дивізій. Разом з тим усе більше літератури з’являється про участь українців у німецьких військових або воєнізованих формуваннях періоду Великої Вітчизняної війни. Цілком свідомо під ці формування підверстується й УПА.
Працюючи в російських архівах, члени робочої групи з проблеми ОУН—УПА подавали заявки виключно на пошук матеріалів для дисертацій з нейтрально сформульованими назвами. В іншому випадку їм не дали б тих архівних матеріалів. Надто багатьом хочеться, щоб ступінь інформованості суспільства з проблеми ОУН—УПА, так само й щодо Голодомору, залишався на рівні радянських часів. Нашу історичну пам’ять дбайливо оберігають від потрясінь.
9. КОМУНІСТИ: ВПЕРЕД, У МИНУЛЕ!
Кожного ранку, коли вибігаю з лісу на вулицю Миколи Ушакова, доводиться оминати бетонний паркан, за яким зводяться багатоповерхові «свічки». На паркані червоною фарбою виписано: «За комуністів!», а під цим написом чорною фарбою йде доповнення: «Комуняку — на гілляку!». Суспільство поділене за багатьма параметрами, й одним з них є поділ на комуністів і антикомуністів.
Не можу вважати себе антикомуністом, тому що 30 років перебував у КПРС. Щоправда, КПРС була іншою партією, ніж сучасні КПРФ і КПУ. Колишня КПУ робила спроби пристосуватися до нової реальності i навіть санкціонувала випуск збірника партійних документів про голод 1932—1933 рр. Теперішня КПУ прагне зберегти в суспільстві історичну пам’ять радянської доби, як своє живильне середовище. Міцно пов’язана з КПРФ, симоненківська КПУ є своєрідним агентом зовнішнього впливу на історичну пам’ять українського суспільства.
Здавалося, що після помаранчевої революції КПУ втратила політичну вагу. Однак голоси депутатів-комуністів виявилися потрібними для заміни у Верховній Раді «помаранчевої» коаліції «антикризовою», і КПУ дістала друге дихання. Свій уплив в уряді вона постаралася використати для активізації пропаганди радянських ідеологічних цінностей, передусім у засобах масової інформації й у загальноосвітній школі.
26 липня, тобто напередодні дострокових парламентських виборів, КПУ організувала публікацію звернення 215 представників творчої інтелігенції України до партій урядової коаліції. Мета звернення відверто розкривалася у перших двох абзацах. Академіки, доктори наук, народні артисти, заслужені діячі мистецтв і просто представники творчої інтелігенції висловлювали нібито свою власну стурбованість наміром політиків з Партії регіонів утворити широку коаліцію з «Нашою Україною», оскільки обидві політичні сили не мали ідеологічних розходжень. При такому розкладі сил КПУ залишилася б поза грою. З прикрістю я побачив серед «підписантів» десятки знайомих імен. Далекі від політики, вони були використані партією, яка вела свою передвиборну агітацію з властивою їй демагогією.
3 серпня газета «Комуніст» передрукувала це звернення. Одночасно друкувалося інтерв’ю журналіста Олексія Іванова з людиною, яка першою поставила під зверненням свій підпис — Петром Толочком. У газетах КПУ уже не раз з’являлися присвячені мені погромні статті. Ось і тут журналіст запитав у шановного академіка: наскільки, на його думку, Станіслав Кульчицький є професійним і неупередженим як історик?
Толочко не став приховувати своєї думки, хоч у відділенні історії, філософії і права НАН України, де ми з ним працюємо, є неписане правило: не давати політичних оцінок колегам. Він назвав мене трагічною особою, яка не знайшла себе в жодній історичній спеціальності. Обгрунтовуючи це твердження, зауважив Кульчицький став всеядним, іронізує над теорією Русі — колиски трьох східнослов’янських народів, хоча тут немає над чим іронізувати, бо це свята правда. Так само пише про голодомор і ОУН—УПА. Людина, яка займається всім, не може глибоко збагнути жодне з явищ.
Погоджуюся з тим, що не можна виступати із власними висновками в діапазоні від Х до ХХ ст. Але я не торкався ніколи історії Київської Русі. Ідеологема «колиски» з’явилася в ХХ ст., прізвища її авторів і обставини появи добре відомі. Знаю, що Толочко написав кілька книг про «колиску» i тому вважає цю теорію «святою правдою». Йому видніше, але в подібній аргументації відчувається почерк чеховського героя: цього не може бути, тому, що цього не може бути ніколи.
Не схвалює Петро Толочко мої праці з історії Голодомору. Одержав, мовляв, докторський диплом «за ту саму колективізацію та індустріалізацію, які тоді відбувалися, а тепер все це розкручує у зворотний бік». Що на це сказати? Розкручувати, як було не так давно, в бік короткого курсу «Історії ВКП(б)»? Каюсь, поступився принципами, не схожий я на Ніну Андреєву. Та чи личить саме вам звинувачувати інших у відсутності ідеологічної принциповості, пане Толочко? Згадайте свій довгий хресний шлях у політиці — від Лазаренка до Симоненка. Мабуть, не ідеологічними, а більш земними чинниками були викликані ці політичні піруети.
10. ЧИ БУЛА ПОТРІБНА НАМ РАДЯНСЬКА ВЛАДА?
Завершуючи огляд теми про осмислення недавнього минулого сучасним українським суспільством, можна вказати на великий діапазон суджень залежно від віку громадян і території. Радянська влада перетворила свою країну в наддержаву. Це завжди підкреслюють ті, хто ностальгує за нею. Радянська влада зупинила науково-технічний і соціальний прогрес на поневоленій нею території, і тепер народам колишнього СРСР знову доводиться наздоганяти країни, які ми останнім часом звикли називати цивілізованими. Так стверджують її противники.
Мабуть, слід погодитися з обома цими твердженнями, які тільки на перший погляд здаються протилежними, і висловити ще одне: будь-яка влада небезпечна, якщо не контролюється суспільством.
Чому «робітничо-селянська» влада, як її називали при народженні, почала мільйонами мордувати робітників і селян? У 1991 році я написав свою першу книгу про Голодомор і під її впливом звернувся в газету «Сільські вісті», яка тоді виходила накладом в 2,5 млн. примірників, із статтею під назвою «Чи потрібна нам Радянська влада?» Головний редактор Іван Сподаренко 7 червня 1991 року надрукував статтю без купюр, змінив тільки назву на нейтральну: «Яка влада нам потрібна?». Перечитуючи її зараз, бачу, що не помилявся у визначенні механізмів влади й напрямків її еволюції. Тодішня стаття відрізнялася від тієї, яку я запропоную увазі читачів у наступних номерах газети «День», тільки меншою глибиною аналізу.
