Одеса — місто порівняно молоде. Нова та новітня європейська історія не знає іншого прикладу, коли б місто, яке тільки-но з’явилося на карті світу, так стрімко заявило про себе у весь голос. Втім, вона, звісно, мала своїх попередників — про античних ми вже трохи говорили. Щодо Хаджибея, напевно, читачі про нього бодай щось та чули: турецьке це укріплення та прилеглий посад у вересні 1789 року взяв штурмом зведений загін військ під проводом Хосе Де Рібаса. Подальша хроніка подій більш-менш відома. Натомість дохаджибейський родовід Південної Пальміри вивчено ще дуже мало.
Відкриття імені середньовічної попередниці Одеси належить видатному вченому-енциклопедисту, професору Рішел’євського ліцею, а згодом Новоросійського (Одеського) університету Пилипу Карловичу Бруну (1804—1880). Замішаний «якимсь боком» у справі декабристів, він поїхав за кордон, слухав лекції найкращих європейських вчених і педагогів, познайомився з Гете, а потім його примітили в одеському ліцеї, де служив його брат, Генріх Карлович, талановитий математик. У роки поневірянь Бруна по Європі якраз почали публікуватися дуже цікаві історичні документи, а саме італійські та каталонські середньовічні мореплавні мапи, що містили зображення чорноморських берегів. Допитливий Брун і звернув увагу, що берег нинішньої Одеської затоки має нову, невідому доти й незрозумілу назву Джинестра.
Головний висновок, зроблений тоді дослідником, зводився до того, що в зазначеному місці знаходилася якірна стоянка суден середньовічних італійських республік — Амальфі, Анкони, Венеції, Генуї, — і вона використовувалася навігаторами під час каботажних плавань вздовж берегів Північного Причорномор’я. Щодо етимології імені Джинестра, вчений переклав його з італійської буквально — як «дрік», «верба», тобто рослина, зарості якої вдосталь покривали приморські схили, і, звісно, спостерігалися моряками.
Інформації, прямо скажемо, не густо — менше, ніж дроку на прибережних скелях. Загадка Джинестри не могла не зачаровувати, й я надовго захопився історією морської картографії та лоцманської справи. І якщо в розпорядженні Бруна колись було лише п’ять-шість карт, не всі з яких він навіть переглянув особисто, то в моєму розпорядженні поступово назбиралося втроє більше. Крім того, знайшлися й власне рукописні лоції, так звані портолани (буквальний переклад — «опис гаваней»). Цей сюжет заслуговує на увагу.
Наприкінці 1970-х — у першій половині 1980-х у знаменитій Ватиканській бібліотеці працювала група дослідників з Болгарії. У фондах так званого Секретного архіву (секретність, звісно, залишалася в далекому минулому, приблизно як в російському «Приказе тайных дел» царя Олексія Михайловича) цієї бібліотеки вони й знайшли неопубліковані раніше навігаційні документи XIII—XV століть, на яких фігурувала й берегова зона Чорного моря. Таємнича Джинестра набувала все більш чітких контурів. Отримавши приголомшуючу звістку від колег з Варни та Софії, я поспішив поділитися нею з любителями одеської старовини в місцевій і союзній періодиці. Наслідки були такі, що мене викликали «для бесіди»: на мою біду, саме тоді одного з болгар, який перебував у Ватикані, звинувачували, як ви пам’ятаєте, у замаху на Папу Римського.
Але повернімося до «чагарників» Джинестри. Де ж розташовувалася ця «якірна стоянка»? Чи був при ній якийсь населений пункт? Якщо так, то хто в ньому жив? Як довго порт (місто) проіснував? Чому так називався? Перші вісті про Хаджибей датуються інтервалом між 1415-м і кількома наступними роками. Наводячи цю дату, історики посилаються на польського хроніста Яна Длугоша. Але вся справа в тому, що, по-перше, він не був сучасником подій, які описуються, тому що народився якраз згаданого 1415 року, а, по-друге, з контексту «Opera omnia» зовсім не випливає, що вивіз хліба з порту Качибей до Константинополя, який перебував в облозі, датується саме цим роком. У Длугоша наведений нерозчленований перелік історичних подій, нижня гранична дата якого — 1415 рік. Отже, зазначена подія могла статися й кількома роками пізніше.
Але, хоч як би там не було, а Джинестра зафіксована в історичних документах набагато раніше за Качибей, або Хаджибей. Ми знаходимо її вже на «компасних картах» Пьєтро Віськонті 1311, 1318 і 1327 років і цілому ряді наступних — Граціозуса Бенінказі, Таммар Луксоро, Абрахама й Ієхуди Креске (знаменитих єврейських картографів із Каталонії, з Болеарських островів), Джульємо Солері, Андреаса Бьянко, Дієго Ріберо, Джорджіо Калаподо, Домінго Олівеса, Дієго Хомена й інших. Загалом же італійська колонізація північних меж Чорного моря розгорнулася ще раніше (1282 року генуезці заснували Кафу на території античної Феодосії), й, за непрямими даними, Джинестра виникла ще в XIII столітті. Але, якщо великі міста, впорядковані та контрольовані італійською адміністрацією (консулами), — Монкастро (Бєлгород-Дністровський), Кафа (Феодосія), Солдайя (Судак) й інші, — залишили по собі руїни фортець, численні письмові й епіграфічні свідчення, то малесенький «портопункт» неначе безслідно зник із обличчя землі.
Питання про територіальну атрибуцію Джинестри почало прояснюватися, коли я зібрав воєдино всі дрібні факти, пов’язані із знахідками... середньовічних якорів. Зроблені вони були, головним чином, не в затоці, а в акваторії лиманів — Хаджибейського та Куяльницького, солонуватоводних водоймищ, відокремлених від моря широкою Пересиппю, де нині розташувалося велике промислове передмістя. У той же час, деякі зі знайдених якорів належали галерам і нефам — явно великим морським судам, які не призначаються для плавання в мілководних лиманах. Що за комісія?
У ті часи я працював на кафедрах: інженерної геології, а потім — фізичної географії Одеського держуніверситету, і для мене не була загадкою та обставина, що ще наприкінці XVIII — початку XIX століть лимани сполучалися з морем за допомогою проток, які існували на Пересипі. Туди ж, до речі, впадала й річечка, що протікала колись теперішньою Балковською вулицею. А далі, як відомо читачеві, вищезгадані протоки заглиблювалися вручну для штучного скидання лиманних вод у море під час повеней. Виходить, що в попередні століття ці природні канали були судноплавними! Абсолютно логічно, що італійські мореплавці заходили в лимани. Для чого? Ну, передусім, тут можна було перечекати негоду, бо, стоячи на якорі в Одеській затоці, судна, до будівництва гідротехнічних споруд, нерідко викидало на берег. По-друге, самоосадова сіль, яка добувається в лиманах, була однією з головних статей причорноморського експорту ще за тих часів.
Для того, щоб точно датувати підняті з лиманського дна чотирипалі якорі, так звані «кошки», я об’їздив усі порти, де при днопоглиблювальних роботах траплялися подібні знахідки, — Євпаторію, Донузлав, Севастополь, Феодосію, Керч, Новоросійськ та інші. У Білгороді-Дністровському знайшов... колекціонера якорів, причального матроса Анатолія Івановича Ярошенка. Свої трофеї він отримував, коли чистили підхідні канали до порту, і виставляв їх уздовж огорожі власного будинку. Це було грандіозне видовище! Нині чудова експозиція середньовічних якорів влаштована на гідробіологічній станції Одеського національного університету її директором, професійним, морським біологом і одночасно водолазом Олегом Ковтуном.
Отже, акваторія Джінестри — обидва лимани, вододілом яких слугує так звана Жевахова гора. За свідченням одеських археологів, під час дослідження виявленої на цій височині пам’ятки античної доби було знайдено також основу споруди типу вежі, яка нагадує середньовічні замки. Разом із цим, мені вдалося вишукати згадку про те, що ще напередодні 100-річчя Одеси відомий тоді вчений і краєзнавець Володимир Миколайович Габбе повідомляв про наявність затоплених стародавніх причальних споруд на Хаджибейському лимані. Після однієї з моїх публікацій підводники-аматори повідомили, що залишки аналогічного старовинного молу є й на дні Куяльницького лиману.
А що ж ім’я Джінестра? Дуже вже ж воно нагадує спотворене «Дністер», чи не так? А суть справи в тому, що середньовічні мореплавці (які добре знали лише приморські райони й не проникали углиб материка), а за ними й картографи передбачали, що річки, які впадають в одеські лимани, є притоками Дністра. Між іншим, клімат тоді був дещо більш вологим, а річки більш повноводними. Такі уявлення і знайшли відображення на деяких мапах, де згадані річки позначено як такі, що з’єднуються у верхній течії з Дністром. Більше того, часом ми бачимо що «злилися» воєдино Дніпро і Південний Буг. Але й це ще не все! Іноді попередниця Одеси паралельно називається на мапах не Джінестрою, а Синестрою (Синістрою). І тоді це найменування набуває подвійного значення: «ліва» і одночасно «несприятлива», тобто мілководна, притока (рукав) Дністра.
А коли ж нашу якірну стоянку змінив Хаджибей (Качибей, Гаджибей)? У мене є відповідь і на це непросте питання. Річ у тім, що спадкоємність наявна, оскільки з певного часу обидва топоніми співіснують на мапах паралельно. А починається все з якогось татарського вельможі Хаджи Бея або Бея Хаджи (тобто бея, який здійснив паломництво, «хадж»), який отримав у цьому районі просторові володіння (тарханство) 1382 року (ще раніше в історичних хроніках згадується і якийсь Качибей, ймовірно, що це та ж сама особа). І вже за два роки на «румбовій мапі» біля традиційного Джінестра з’являється пояснювальний напис «татари».
Чи були й на одеському плато, в нинішньому історичному центрі міста, якийсь генуезький замок і маяк? Судячи з усього, були. Підставу так стверджувати дає аналіз старих планів, мап та епістолярних джерел: «руїни замку Хаджибей» і пізніша турецька фортеця явно не збігаються топографічно. Руїни, які тут бачив польський дипломат Мартін Броневський (1578), скоріше за все й репрезентували старовинне італійське укріплення, можливо, перебудоване в польсько-литовський період.
Цікаву гіпотезу, що сполучається з еволюцією Джінестри, висловив свого часу відомий одеський історик і археолог професор А. О. Добролюбський. Порівнюючи різні першоджерела, він визначив, що Джінестра вимерла під час катастрофічної чумної епідемії, яка охопила весь регіон. Загибель маленької факторії, де все населення скупчувалося буквально на п’ятачку, багато що б пояснила. Однак прямих доказів до останнього часу не було. Ось якби, скажімо, відшукалося середньовічне чумне кладовище...
Звично переглядаючи стару періодику з абсолютно іншого приводу, не так давно натрапив на це саме кладовище. У другій половині 1860-х центр Одеси заходилися, нарешті, старанно мостити вже не вапняковим щебенем, а бузьким гранітом — оскільки, облаяні ще Пушкіним, хрестоматійні пил і бруд дістали всіх. Ось тоді-то почали здирати товстий шар, що не тільки утворився на бруківках розмолотого копитами та колесами щебеню, але й первісну його основу. В результаті Єкатеринінською вулицею, від Грецької до Дерибасовської, почали попадатися численні кістяки, які свідчили про велике кладовище. Положення кістяків та деякий інвентар говорили про те, що тут поховані християни. А масові поховання, причому в два яруси, явно вказували на «морову виразку». Тоді ж з’ясувалося, що такі самі поховання виявляли в ході будівництва сусідніх будинків та Міського театру, а набагато пізніше — при прокладанні різних комунікацій. Масштаби епідемії вражали. Трагічна сторінка Джінестри дописана.
Проте, завершувати цікавий краєзнавчий детектив у мінорі не хочеться. Відкриття, а отже, воскресіння забутого міста, продовжується. Так, під час археологічного шурфування останніх років у центральній частині Одеси все частіше фіксуються окремі знахідки, які можна пов’язати з її далекою прародителькою. Крім того, характерний посуд (так звана червоно-жовто-стрічкова кераміка), що чітко датується XIII—XIV ст., було виявлено у ході розкопок на Приморському бульварі, поблизу палацу Воронцових, в основі одного з бастіонів турецького замку, якому, судячи з усього, передував італійський.
Гонористо радію, що після моїх публікацій у нас свого часу з’явилися: арт-кафе «Джінестра», хор «Джінестра», суспільний проект краєзнавчого спрямування «Джінестра», нарешті, знаменита спортивна команда-чемпіон «Динамо-Джінестра». Крім того, раз у раз краєзнавці, колекціонери, любителі підводної археології сигналізують про все нові й нові цікаві знахідки. Не всі загадки Джінестри розгадані, і тема нашої розмови, переконаний, ще буде продовжена.
