Уже майже півтора місяця українські миротворці виконують бойові завдання в Республіці Ірак. Для більшості з них — це перше закордонне відрядження і перша в житті перевірка в реальних бойових умовах.
Офіцерами прес-центру 5-ої окремої механізованої бригади Збройних сил України підполковниками Андрієм Лисенком та Рустамом Корсовецьким було проведено бліц-опитування військовослужбовців: «Як пройшов перший місяць несення служби і що яскравого можна пригадати за цей період?»
Майор Сергій ПОНОМАР, начальник групи військової поліції 51-го омбр (35 років):
— Ми вперше виконуємо обов’язки військових поліцейських на території іншої країни. До клімату і специфіки своєї роботи звикали поступово. Дуже допомогли американські вояки з роти військової поліції. Вони розповіли нам багато чого корисного. А сьогодні ми навіть кращі за них за результатами несення служби. Тут, в Іраку, вперше дізнався, як місцеві жителі влаштовують весілля — стрільба на радощах іде як на війні, і нам доводиться бути напоготові, щоб це дійство не переросло у бійку.
Завжди думаю про маму. Кожного разу, як по телебаченню показують про жертви в Іраку, телефоную додому, заспокоюю своїх рідних.
Капітан Ігор ДЗЮБА, офіцер розвідувального відділу управління бригади (34 роки):
— Специфіка нашої роботи потребує аналізу, прогнозу та негайної реакції на поточні події. Від цього залежить успіх нашої справи. А тут доводиться майже 80% часу працювати з паперами і доповідями «нагору». І ще одне. Поки командування відреагує на наші пропозиції, які ми підготували, виходячи з оперативної інформації і розвідданих, втрачається час і зникають з поля зору реально небезпечні суб’єкти. І нічого не поробиш. Тому доводиться адаптуватися до таких умов. За цей місяць вдалося «відпрацювати» тільки 12 осіб, 4 з яких — справжні головорізи.
Підполковник Володимир БІГУН, начальник оперативного відділу управління 5-ої омбр (36 років):
— Ніщо тут, у місії, так не вразило, як необхідність ведення величезної купи документації та складання рапортів і доповідей. Певна частина з них має сумнівну важливість. Складається враження, що вони необхідні для виправдання існування відповідної посади у вищому багатонаціональному штабі. Багато документів дублюють зміст один одного. Ось такі вимоги. Таким чином ознайомився з бюрократичною машиною іноземного виробництва. Вірогідно, це і є стандарти НАТО.
А найбільше вразило відвідання руїн давнього Вавилону (поряд із ними розмiщений штаб багатонаціональної дивізії). На власні очі побачив те, від чого раніше почалася цивілізація, одне з чудес світу — висячі сади Семіраміди. Насправді, це величезний лабіринт, який зберігся до нашого часу. Раніше багато чув про нього, а тепер отримав можливість доторкнутися до стін живої історії.
Сержант Юрій ІЛЬНИЦЬКИЙ, старший механік-монтажник ремонтного взводу (24 роки):
— До тутешніх умов адаптувався швидко. Майже нічого не вразило. Думав, що тут, в Іраку, буде набагато гірше. Вільного часу дуже мало, тому я й не помітив, як цей місяць пролетів. Більш за все мене турбують батьки. Обов’язково телефоную їм, заспокоюю. Для мене головне, щоб у них було все в порядку. А я ще молодий, і у мене все попереду.
Сержант Василь КОШЕР, заступник командира комендантського взводу (27 років):
— У порівнянні з Ліваном, де я прослужив півроку в місії, в Іраку значно складніше служити. Але тут набагато кращі справи з телефонним зв’язком. Там нам доводилося займати чергу і чекати до першої, або навіть до другої години ночі, щоб поговорити з рідними, а тут все просто, без проблем — купуй картку і дзвони скільки завгодно.
Вдома, у Сімферополі, у мене залишилися дружина та маленький син. Його фото висить у мене над ліжком. Як прихожу з патрулювання, одразу бачу його дитячу усмішку і згадую моменти, коли ми разом кудись ходили, десь гуляли. Часто сім’я сниться. Скучаю за ними, але планую прослужити в Іраку рік.
Сержант Сергій КАЙДАЛА, водій-кодувальник управління 51-го окремого механізованого батальйону (26 років):
— А що, вже місяць пройшов? Так, швидко летить час, навіть і не помічаєш цього. Мабуть, роботи дуже багато, і не помічаєш, як дні летять.
Більш за все вразила спека. Про таку раніше тільки по телебаченню розповідали. А тут відчув на собі. Але вже звик і не звертаю уваги. Тим більше, що осінь надворі і температура знизилась до +38.
З друзями дивимось телевізор, який купили у складчину, та намагаємось не пропустити жодної новини. Особливо, якщо вони з України. Як тільки скажуть щось про Ірак та, не дай Боже, жертви, одразу для нас сигнал — бігти на телефонний пункт, дзвонити додому і розповідати рідним, що з нами все гаразд. А що ж, ми теж за своїх переживаємо. Може, й більше, ніж вони за нас.
Рядовий Костянтин БУЛАВА, кулеметник 52-го окремого механізованого батальйону (22 роки):
— Ви знаєте, тут набагато легше, ніж я очікував. Просто я готувався до різних випробувань. Так, спека, багато патрулювань, господарських робіт по влаштуванню табору. Проте час летить непомітно, ніби стріла.
Як тільки є можливість — іду дзвонити додому батькам. Телефоную і своїй дівчині Вікторії, яка зараз вчиться у Полтавській аграрній академії. Після повернення з місії, може, одружимося. А поки що треба грошей заробити та повернутися додому живим і здоровим.
Молодший лейтенант Олена БЕЗУШЕНКО, перекладач з арабської відділу взаємодії управління 5-ої омбр (26 років):
— Я взагалі не військова людина, і для мене дуже багато нового та незвичного в армійському середовищі. Але перший місяць роботи військовим перекладачем в Іраку пройшов майже непомітно. Крім цього, дуже швидко пройшов і процес адаптації.
Дуже велике задоволення отримую від своєї роботи, тому що бачу її позитивні результати. Приємно, коли мої знання арабської вирішують життєві проблеми простих жителів провінції Васіт, яка є зоною відповідальності нашого миротворчого контингенту. А саме — доводиться перекладати нашим військовим лікарям, які надають медичну допомогу місцевому населенню, військовим юристам та нашим хлопцям з відділу взаємодії, які займаються відновленням системи правосуддя та інфраструктури повоєнної країни.
Здивувало те, що дуже швидко звикла до військового укладу життя. Від себе як суто цивільної людини, а тим більше — викладача університету, я такого не очікувала. Все виявилося набагато простіше й легше.
