Якось мій колега-музейник із Відня, наполегливо запрошуючи мене відвідати cвій музей, зауважив: мовляв, «Відень — це ж усього-на-всього дві години літаком від Києва». Цей вагомий в очах мого австрійського візаві аргумент наштовхнув мене на розуміння, що між нами та успішними європейськими країнами не тільки й не стільки фізичний простір чи юридичні бар’єри, а щось інше, назвемо це ціннісною дистанцією, яку за дві-три години польоту не подолати. Певний відтинок цього шляху пролягає через зміну ставлення до культури та культурної спадщини, ревізію чинних практик її використання. Замислитися над можливостями і способами доланням реальних (хоча й неочевидних) відстаней спонукала мене участь у проекті Ради Європи та Європейської комісії «Реабілітація культурної спадщини історичних міст», перший етап якого нині успішно фінішує у країнах-учасницях регіональної програми «Київська ініціатива» (Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова і Україна) розробленням так званих попередніх технічних файлів для пілотних міст проекту.
УТІЛЕНИЙ У КАМЕНІ ДОСВІД СПІЛЬНОТ
Україна володіє багатою і різноманітною містобудівною спадщиною, пам’ятки якої репрезентують урбаністичні моделі від періоду античної колонізації до індустріалізації першої половини ХХ ст., включаючи планувальну структуру давньоруських міст, дуже гармонійно вписану в природний рельєф з величавим дитинцем, або Княжою горою; втілений у камені досвід спільнот, які жили за магдебурзьким правом, з неодмінними ринковою площею, ратушею і вежами, названими на честь ремісничих цехів, ренесансні концепції «ідеального міста», реалізовані в плануванні Жовкви та Івано-Франківська. Пілотні міста проекту «Реабілітація культурної спадщини історичних міст» сповна відображають багатство урбаністичного рельєфу України. Крім згаданих вже Франківська і Жовкви, йдеться про ще вісім історичних міст нашої держави. Це, зокрема, Біловодськ на сході Луганщини, довкола якого розташовані три найстаріші в Україні державні кінні заводи: Лимарівський, Новоалександрівський та Деркульський. Останній відіграв ключову роль у становленні Біловодська і нині зберігає значний потенціал соціального та економічного розвитку.
Інше степове місто — Мелітополь, яке, крім енеолітичної пам’ятки «Кам’яна могила», вирізняється своїм багатоетнічним складом і духом толерантності. Мелітополь є, по суті, українською версією плавильного казана культур часів нової колонізації Причорномор’я. Розташовані на північ від Києва Прилуки у своєму рельєфі зберігають епіку княжих часів, коли це місто було одним із форпостів Київської Русі. Від полкового міста часів Гетьманщини сучасні Прилуки успадкували просторі майдани, барокові обриси численних церков і полкову скарбницю — одну з небагатьох уцілілих пам’яток такого типу. Вінниця зберігає респектабельність губернського міста, і водночас успадкована від Середньовіччя радіально-променева структура розпланування відкритих, замкнутих і напіввідкритих просторів з площами, курдонерами, арками надає місту своєрідного шарму і затишку. Монументальний Луцький замок і вишуканий квартал середньовічної забудови навколо нього вказує на історичну причетність цього міста до важливих геополітичних розкладів європейського масштабу. Свідком усіх баталій, руїн і революцій, що прокотилися українською землею, є Меджибізька фортеця, яка втілює досягнення інженерної та архітектурної думки наших пращурів. Старокостянтинів є частиною володінь Костянтина Острозького, чиє правління увійшло в українську історію як епоха освіченості, інтелекту й релігійної толерантності. Хмільник на Вінниччині, хоча і зберігає пам’ятки часів Литовського князівства і Речі Посполитої, але міцно увійшов в український урбаністичний ландшафт як місто-курорт, місто-утопія часів «розвинутого соціалізму».
Про пілотні міста проекту, як і про решту історичних міст (а їх в Україні, відповідно до затвердженого Кабміном переліку, налічується чотириста одне), можна писати грубі, як цеглини, монографії або яскраві тоненькі туристичні путівники і брошури, проте це не дасть відповіді на ключове питання: що робити з усім цим «господарством»? Як зробити, щоб наповнений цінним досвідом історичний «багаж» не нагадував валізи без ручки, яку й нести важко, й викинути начебто не можна. Адже зблизька вона виглядає не так привабливо і переконливо, як на картинці. Сучасні історичні міста уражені сірістю, невиразністю і байдужістю. Пам’ятки як певний матеріальний субстрат часом стають джерелом не зовсім приємних проблем, пов’язаних з неналежною охороною, руйнуваннями, землевідводами, дозволами на будівництво тощо. І ці дві реальності — пам’яті й практики, — пов’язані з одним об’єктом, існують у різних вимірах.
ПАМ’ЯТКИ — ЧАСТИНА ПУБЛІЧНОГО ПРОСТОРУ
Традиційні заходи з охорони культурної спадщини, в найкращому разі, передбачають реставрацію пам’яток коштом державного та місцевого бюджетів (які завжди обмежені й недостатні). При цьому зазвичай не враховується соціальний і комунікаційний потенціал пам’ятки та спосіб її дальшого використання, не розглядається вплив культури на економіку — і навпаки. На жаль, не виділяються ресурси для проведення належних інформаційних кампаній, які б могли змінити ставлення до пам’ятки з боку представників бізнесу, влади та широкої громадськості. Утім, частіше справа обмежується гіршим варіантом, коли об’єкт спадщини під різними приводами вилучають із переліку пам’яток, щоб дати йому тихо і без зайвого клопоту зруйнуватися або дозволити забудовникам його «реконструювати» до невпізнанності чи то просто знести. Поширена на сьогодні в більшості історичних міст практика ухвалення рішень щодо об’єктів культурної спадщини фактично маргіналізує питання пам’яткоохоронної справи й культури в цілому.
Тим часом унікальні особливості пам’яток можна використовувати для активізації цілком реального, а не паперового розвитку міста й залучення в нього інвестицій. Про це, зокрема, засвідчив досвід попереднього проекту Ради Європи, реалізований у Румунії та на Балканах. Обидва проекти спираються на ідеологію Європейської конвенції про соціальне та економічне значення культурної спадщини, ухваленої 2007 року у Фаро (Португалія). Суть методик, запропонованих експертами Ради Європи для відповідних проектів, полягає в оцінці соціального та економічного потенціалу об’єктів культурної спадщини та інтеграції отриманих результатів до стратегічних планів і програм для кожного міста. Подекуди саме процес перегляду значення традиційного містобудівного середовища може дати імпульс для розвитку міста.
На сьогодні сума інвестицій в окремі пілотні проекти на Балканах вимірюється десятками мільйонів євро. Але ще важливішим наслідком реабілітаційних заходів у історичних містах є зростання самооцінки жителів пілотних міст, які мають змогу відчути свою причетність до глобального світу, не полишаючи своїх затишних, хоч і периферійних містечок. Для людини доби персоноцентризму (як схарактеризував наш час професор Сергій Кримський) вирішальним моментом є можливість реалізації конкретних життєвих шансів. Для цього їй необхідні доступ до освіти й можливість працювати за обраним фахом, можливість творчого самовираження, доступ до актуальної інформації, комунікативні засоби та навички. А якраз щодо останнього в маленьких містах найбільша прогалина. Адже якщо там часом навіть звичайна бібліотека працює нерегулярно, та ще й не має відповідної періодики чи літератури, що вже казати про сучасніші форми комунікації? Хоча з останніми, можливо, проблему якраз легше вирішити, особливо якщо в населеному пункті працює бодай кілька інтернет-провайдерів, а в публічних закладах і в населення є комп’ютери. Але не менше важить і можливість повноцінно поспілкуватися, знайти свою спільноту. Підѓрунтям для цього править публічний простір і його грамотне використання. Реабілітація, запропонована в рамках цього проекту, передбачає інноваційне використання об’єктів культурної спадщини з метою розширення публічного простору міста. Наприклад, у Прилуках маєток початку ХХ ст. планується пристосувати під багатофункціональний центр «ІсторіЯ через культуру», в складі якого працюватиме інформаційна вітальня, музейна експозиція, гуртки для дітей, майстер-класи з традиційних ремесел і сучасного дизайну.
У ПАМ’ЯТЦІ МАЄ ВІЛЬНО ЦИРКУЛЮВАТИ ПОВСЯКДЕННЯ
Однак реабілітації має передувати точна діагностика, тож перший етап проекту Ради Європи і дістав назву «діагностичного». На цьому етапі представники муніципалітетів за методикою, запропонованою європейськими експертами (до речі, тестувалася ця методика у квітні 2011 р. в Івано-Франківську), ретельно, шар за шаром вивчають містобудівну ситуацію шляхом створення добірки тематичних мап, за допомогою яких аналізується ряд життєво важливих аспектів: від географічного розташування населеного пункту — до перебудов і втручань, яких зазнав кожен окремий будинок в історичному ядрі міста. Зрештою, тим і відрізняється залучення інвестицій (у широкому розумінні цього поняття, включаючи й внески від представників міської громади) від банального «розпилювання» бюджету, що інвестора цікавить, ЩО відбуватиметься надалі у відреставрованій пам’ятці або навколо неї, а не лише сама пам’ятка, хоч якою б цінною, з точки зору історії, вона була. Адже, на відміну від музейних експозицій, які є територіями пам’яті, вилученими з буденного, «профанного часу», міста — навіть з дуже давньою історією — просякнуті повсякденням. Тож і пам’ятка має бути пристосована до того, щоб повсякдення вільно (хоча й у визначених межах) циркулювало в ній, наснажуючи її енергією життя, водночас насичуючись досвідом. Це й стане запорукою здоров’я історичних міст і сучасних людських спільнот, які їх населяють.
