Познайомився на одному підприємстві з цікавою провінційною
компанією – директором та його соратниками. Підприємство державне, але,
стараннями оцих хлопців, тримається на плаву. Вони енергійні, молоді –
від тридцяти до сорока п’яти років, але це не «нові українці», а щось зовсім
протилежне й рідкісне – я їх назвав би старовірами утопічного соціалізму.
Вони одержимі ідеєю чесної праці й справедливості. У них, приміром, не
буває, щоб керівник отримав зарплату, а робітники — ні. Вони сповідують
соціальну рівність, і це часом доходить до смішного: у всіх, починаючи
з директора, старі дешеві машини, всі палять «Приму», а коли хтось раптом
запалив «LM», вони кажуть напівжартома: «Біда, треба рятувати чоловіка!»
Вони не ходять у відгули, і працюють, як самі пояснюють, не задля особистого
збагачення, а задля інтересу. Вони з азартом рахують кожну державну копійку.
А на нічних чергуваннях читають «Записки солдата» Гудеріана і, за звичкою,
підраховують: скільки треба було танкістам Гудеріана пального й мастил,
щоб успішно взяти Москву. А тих, хто раніше тут керував і розкрадав підприємство,
вони повиганяли й заприсяглися не мати з ними нічого спільного. Якось колишній
директор попросив у них перегною для дачної ділянки. Вони круто відмовили:
«Ні, тобі – навіть лайна не дамо!»
Отак вони працюють уже два роки. Неймовірні хлопці. Цікаво, чи довго
вони протримаються?
