— Зброя, колючі, ріжучі, їстівні речі є?
— Зброї немає! — бадьоро відповідала я. — А які це — «колючі-ріжучі-їстівні» речі?
Службовець охорони посольства — де мені треба було легалізувати доручення — замість відповіді оглянув мою сумочку й вилучив: а) манікюрні ножички; б) шматок ковбаси.
З приводу останньої він сказав мені з докором:
— Що ж ви обманюєте.
(А я не обманювала, я чесно забула про цю ковбасу — вже й не перший день її на дні сумочки носила, напевно).
Ножички служивий забрав на зберігання. А про ковбасу сказав:
— Виносьте!
... Я вийшла на вулицю, як в чисте поле. Що тепер? Собакам її скормити, чи що? Дивлюся — на траві під воротами лежать рядком згортки. Курка в одному вгадується, сосиски в іншому... Загорнула й я свою ковбасу акуратно в целофановий кульочок, поклала на травичку. Й пішла собі з Богом до посольства.
Людей — море. Черги, списки, номери... Зрозуміло тепер, чому їстівні речі проносити забороняється? Та з харчами вони б тут жили! Але чому ж вулицею мені дозволяється ходити з манікюрними ножицями, а тут ні? А ось чому, пояснили мені. Справа в тому, що це доручення вам, дамочко, доведеться двічі посилати до країни, де її склали — щоб хтось засвідчив її справжність, а потім другий хтось засвідчив справжність першого хтось, і це вам обійдеться усього-то в... Тут моя рука сама потяглася в пошуках ріжучого або колючого предмета. Це не смішно, сказала я! І скоріше вийшла на вулицю, як в чисте поле.
...Ковбаса на місці. Інші згортки ніби теж. Я чесно взяла своє й пішла собі з Богом додому. І все мені було зрозуміле, крім одного: чому ні людина, ні звір не спокусилися на розкладені під огорожею речі? Серед білого дня у всіх на виду лежать на травичці продукти, бери — не хочу, ніхто не бере. Ні, даремно лають наш народ, наш час — ми живемо в святій країні, серед святих людей! Ось тільки що вони там усім натовпом у посольстві роблять, я не знаю...
№172 10.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
