18 серпня
Ось уже чотири роки читаю матеріали Дмитра Десятерика. Але ніколи б і подумати не змогла, що його «Хроніки целюлози» зможуть викликати в мене такі гострі почуття. «Історичний музей повинен бути зруйнований!» («День» від 6.06.05 р.) кинув мене спочатку у войовничий смуток, від якого прокинулася сверблячка молодості: вийти на Майдан з гаслами:
— Руки геть від неповторних куточків Києва!
Пригадалися студентські роки і гостре бажання, яке постійно відчувається, кожного дня бувати на Пейзажній алеї. Саме звідси Київ сприймався Головним Містом і твого життя, і країни, і всього світу. Саме тут народжувалося розуміння вічності, розуміння зв’язків простої людини з минулими сторіччями і віра: те, що я бачу зараз, буде і за тисячу років.
Невже ні в кого з тих, хто причетний до неподобств, що творяться в найунікальніших куточках столиці, не вистачає здорового глузду, щоб зрозуміти, що є місця неповторні, втративши які, Київ перестане мати своє унікальне обличчя і привабливість.
Друге почуття — почуття вдячності «колишньому хіпі» за його давню, неостиглу любов до рідного міста, за небайдужість до долі столиці. Свій пронизливий біль, викликаний тим, що відбувається, автор приховує за саркастичними закликами руйнувати вічне і будувати для еліти супермаркети, боулінги, паркінги, незважаючи ні на що.
