30 липня
Лечу на своєму «Ланосі» трасою Канів—Київ. Обіч мигтять знаки: «Обмеження швидкості — 60 км», «Небезпечний поворот», «Крутий спуск». Тисну на педаль газу. Сто двадцять… Сто сорок… Сто п’ятдесят… А що? ДАІ ліквідовано. Жодного жезла на дорозі. Жодного радара в кущах. Жодної мигалки. Гуляй, душа! Десь у глибині свідомості народжується вже й зовсім крамольна думка: якби під рукою мав, то й кiлька ковтків охолодженого «Чернігівського» зробив би. На жаль, пива катма. Лечу далі. Утім, швидкісний шал скоро минає. Годі «вантажити» двигуна. Ліпше вже звичною крейсерською — 90—95.
Їду тихіше. Повз шугають автівки — мерси, вольво, бумери, пасати. Мчать — півтори сотні, не менше. Суцільну перетинають, підрізають, сигналять, вимагаючи смугу. Чим ближче до столиці, тим рух нервовіший. А ось і перші «квітки». Поблизу Українки — «Форд» на боці, натовп людей, карета «швидкої допомоги» поряд. Їду далі. Перед Плютами — бите скло на проїжджій частині, пожежна машина щось із асфальту змиває. На Окружній — «Жигулі» маршрутці в бік уткнулися. За Видубичами — пробка, далеко попереду — КамАЗ упоперек дороги, теж люди…
Присмирніла душа. Жодної крамольної думки. Йду на підйом тихо- тихо. Але на Набережній «розпогодилося»: знову метушня, швидкість…
Утім, ні, одна крамольна думка все ж вертиться в голові: а мо’, даремно так із даїшниками? Хай би маячили на трасах. Хай би водії трохи боялися. Кінець кінцем, нехай би й інспектори трохи боялися. Щоб і на них управа була. А так — ні управи, ні страху. Гуляй, душа! Мчи, лети — хоч до раю!
