16 червня
Літо вже в зеніті. Встанеш удосвіта, візьмеш відро й побіжиш до криниці, щоб першою розбудити ще сонну її воду. Ось і споришева стежка, на яку вночі щедро випала роса.
Порожнє відро денцем пружно ударяє в сонні груди води, вона гучно ухає спросоння в глибині й ліниво вливається у відро. Поки дотягуєш відро до цямрини, вода хлюпається через вінця, падає вниз, повертаючись у материнське лоно землі. У відрі чистісінька прозора приємно холодна рідина, п’єш її, ще повну нічних снів, хлюпаєш у обличчя, відчуваєш благодатну силу цієї Божої субстанції.
А потім буде ще одне рідке чудо — молоко. Білий пахучий напій, що пінитиметься теплом у склянці. Підносячи його до вуст, знаєш, що вливається в тебе життєдайний екстракт лугів: свіжа зелена травичка; м’яка, як дитячі кучерики, вика, на якій ще вчора цілими роями сиділи фіолетові квіти; рожеві квіти-кульки конюшини. І ще десятки різних стебелець, листочків, квіточок, якими так багата рідна земля влітку.
