17 травня
Упасти горілиць на траву. Вона ще зовсім невеличка, але така густенька, що вже утворила рівний зелений килимок під вербами та тополями. Вже скоро полудень, і травневе ласкаве сонце височенько підбилося в піднебесся, пригріває так щедро землю, що можна дозволити собі таку розкіш після кількагодинного безперервного спілкування з лопатою та ґрунтом.
Перед очима така безмежно висока, якась матеріальна, наче шифонова, голубінь неба, що людському розуму годі збагнути, яке безмежжя бачиш перед собою. Стрілою зметнулась у небо тополя — вона така казково висока, що коли лежиш біля її підніжжя, здається, якби залізти на її верхівку, то рукою дістав би небо.
Білі хмари непорушно висять у небі. Можна годинами спостерігати за ними, милуючись чудернацькими формами. Ось одна з них нависла саме над тополею та скидається на гігантський гіпюровий капелюшок, надітий на верхівку тополі-красуні, у вітті якої десь високо уже поселилась посміюшка — так у нас звуть пташку, яка час від часу подає свій голос, чимось дуже схожий на дзвінкий сміх молодої дівчини.
Тихо-тихо. Не шелесне нічого. І такий спокій і на небі, і на землі, що спокій оповиває й душу.
