10 лютого
Наше життя — потяг, який весь час в дорозі. Піднімаючись на гору, ми тягнемо за собою і кілька вагонів — чоловіка, дружину, дітей, батьків. На спусках все просто — тримайся за гальма та пантруй, аби не з’їхати з рейок (ще б пак — всім відомо, як швидко можна скотитися в прірву).
Дорогою до наших вагонів заходять різні люди. Хтось із них, зайшовши, залишається раз і назавжди, допомагаючи далі тягнути весь потяг, а хтось, погомонівши, зійде на найближчій станції й вже ніколи шляхи наші не перетинаються. Хіба що в спогадах, і то — лишень на мить.
У наших вагонах іноді панує абсолютний порядок. Тоді в склянці не видзвонює ложка, немає безладно розкиданих речей. А буває, що назбирані з роками справи захаращують весь простір. Зібравши всю волю в кулак, беремося за них — і таки відвойовуємо належне нам.
Іноді, коли стає просто нестерпно тягнути свій потяг і здається, що всі сили вичерпано, я виходжу до тамбура... аби в черговий раз переконатися, що стоп-кран на місці, й нагадати собі: вихід завжди є. Треба лише його пошукати. Зупинитися в житті ніколи не пізно...
