22 грудня
Кожному з нас судилася різна доля, по-своєму химерна і невблаганна: доля бруківки —повсякчас слухати кроки мешканців і туристів, доля квіткарки — дарувати весну в букетах, доля майстра — творити вічність у камені. Яка ж Левова доля в цій розповіді?.. Вона гаптується з безлічі ниточок, які, ніби в дивному танці, створюють дивний візерунок ситуацій та зустрічей, одна з яких може чекати нас за рогом — у затишній «Вірменці». Саме тут відбувається зустріч зі справжньою кавою. А що найліпше пасує до кави? І Ти знову, як завжди, не втримаєшся і поведеш мене на Сербську — вузеньку вуличку з низькими брамами, давніми кам’яницями, серед яких можна загубитися в часі, так і не потрапивши до майстерні шоколаду. Є вимір, у якому ми живемо однією долею: по-лицедійськи корчимо смішні гримаси «Золотому леву» чи обмінюємось автографами вражень від книжкового форуму, а потім витираємо сльози або дощ з облич майже людських скульптур Пінзеля. Настає час, і знову проводжаєш поїзди з дітворою, зберігши для неї на згадку зірку Різдвяної коляди. А ще торбинку міфів. У них зашифрована доля Міста, якому судилося — хоч би які розділяли простори і магістралі — довіку залишатися в серцях усіх, хто іменує себе дітьми Львова.
