7 липня
Як на мене, подорож поїздом, — особлива, якщо ваші сусіди по купе не дошкуляють трапезами... Сусідки — дві милі і синьоокі волинянки — зайняті вічним і нетлінним: модою, цінами, обговоренням примх і достоїнств їхнiх перукарів.
Та для мене то пусте. Я не можу відірвати погляду від краєвидів, що відкриваються за вікном: пружною стіною стоять хліба, — озимі та ярі пшениці, жита і ячмені, — омиті й зрошені рясними і життєдайними дождями. Від них віє надією: бути доброму врожаю. Щоправда, дід вчив: хліб не той, що в полі, а той, що в коморі.
А вздовж колії — від мого Наддніпрянського краю і аж до синіх Карпат — буяє квітами різнотрав’я: синіють васильки, червоніє запашний горошок, якби ви знали, як він пахне, далі біло-рожевими грамофончиками стелеться берізка, наповнюючи повітря ніжно-п’янким ароматом, стоять гордовиті блідо- жовті молочаї, під вітрами гнуться тонконіг, отави, пірії, стовбичать лопухи а далі в полях — бешкетує жовта суріпа. Аж ближче до Поділля — після Жмеринки з її унікальним — архітектурним чудом! — вокзалом, раптом поля загорілися цятками польових маків. Скільки око бачить — все маки, маки, маки...
Казала моя покійна бабця, що то пролита кров людська так проростає польовими маками і нагадує нам сущим на цій землі про полеглих... А може, це ще й від поту пролитого землеробами? Он і досі скільки їх гне спини, переважно жінки — в картоплях. А ще косарі — їх сотні і сотні обкошують лісопосадки, улоговини, балки, залізничні колії. Неподалеку копиці свіжескошеного сіна. Боже! Як солодко спалося в ньому в дитинстві...
