30 червня
...Грім вдарив несподівано: наш сусід, Едуард Левонович, скликав увесь перевулок... на поминки дружини.
Небіжчиця Лідія Іванівна у нашому провулку була своєрідним «мотором»: поки я тільки налаштовувалася на вранішню каву, вона встигала зробити кілька запливів у озері, погодувати кота Персика, покликати «свого діда Едіка» на манну кашу, змастити лице соком абрикоса чи помідора і гукнути через городи: «Приходи, у мене розсада капусти лишилася».
Дід Едік, якого ніхто із сусідів не називав ніколи дідом, зазвичай ловив для Персика рибку в озері, Ліда Іванівна полола, консервувала, смажила, парила. Мала одну рису, якої я не спостерегла поки що ні в кого: непідробно хвалила невістку. «Моя Свєта» звучало у неї найвищою похвалою. А Свєта уміло кермувала джипом, привозила екзотичне насіння квітів з усіх усюд, де бувала у відрядженнях, а минулого літа замовила цілу плантацію гладіолусів. Гладіолуси для Свєти у Ліди Іванівни цвіли, ну, слово честі, як не до добра.
...Коли я дивлюся через городні межі, як Едуард Левонович ходить неприкаяно по скопаному Лідою городу, палить одну за одною цигарку і не ховається зі слізьми, мені щемить у горлі. Ніколи не спостерігала за цими людьми «телячих» ніжностей чи якихось особливих стосунків: Едуард — вірменин, і його стримане чоловіче поводження із жінками-сусідками, та, зрештою, і з дружиною, завжди було достойне поваги, а може, й заздрості. Ліда ж безугавно щебетала на всі сторони, але всім без слів було зрозуміло, хто в домі господар. І ось тепер господар плаче, як маленька, безпомічна дитина.
Едуард з Лідою прожили 43 роки. Але я розумію, що теперішній біль нашого сусіда — довший, ніж те їхнє спільне життя.
Та чи розуміємо ми потребу берегти і любити одне одного, забуваючи, що завтра можемо просто не прокинутися?
