20 квітня
Сонячний погожий квітневий день, якого ми нарешті дочекалися після півріччя зими. І старе, й мале виходять з хати, радіючи довгоочікуваному сонечку: перезимували.
Виходимо і ми з онукою в садок. Беремо граблі і грабельки, згрібаємо зіпріле листя. Насолоджуємося запахом землі, яка пробуджується від сну. Ось Катруся біжить до мене: «Дивись, бабусю, ось уже й жучок прокинувся».
На руці у неї сидить симпатичне червоне сонечко, яке відразу ж злітає високо в небо.
— А куди він полетів?
— До своїх діток.
— А може, до Бога?
Ця думка, певне, виникла у неї тому, що ми тільки-но вчора почали читати дитячу Біблію. Вже дізналися про те, як Бог створив світ, землю, Адама та Єву.
Через деякий час, вкладаючи спати, читаю Катрусі Біблію далі. Довідались, як жили перші люди в Едемі, як працювали в раю і, порушивши обіцянку, дану Богові, не їсти плодів з дерева пізнання добра і зла, Адам з Євою були вигнані з раю.
Робимо вже вкотре висновок, що старших треба слухати, тому що непослух завжди призводить до біди, як учора, коли вона залізла на паркан і загнала скабку в ручку, яка болить і досі.
День продовжується далі. А коли прокидається моя помічниця і я пропоную їй пополуднати молоком, а потім з’їсти ще й яблуко, несподівано чую:
— А яблучко я їсти не буду!
— Чому, дитинко?
На мене дивляться наповнені бентежним здивуванням оченята: «А Бог казав Адаму і Єві не їсти яблук!»
