7 квітня
Я уже давно чекала. Серце весь час підказувало: ось-ось прийде.
...Вже й зовсім звечоріло. Цілий день навіть двері, впускаючи і випускаючи мешканців будинку, якось обіцяюче поскрипували. Те скрипіння з настанням вечора усе рідшало, а згодом і зовсім стихло. А душа й далі перебувала у передчутті. Уже увесь будинок спав, а мій сон усе блудив десь далеко- далеко і, здавалося, навіть не збирався до вікна. Тишу порушило несміливе скрипіння дверей. Серце зайшлося від радості: дочекалася! Скрипіння повторилося. Потім ще й ще. Усе всередині завмерло у здогадках. Не втерпівши, сама побігла назустріч. Швидко відімкнула замок, відчиняю... ба’ — немає нікого. Лише двері, беззахисно підкоряючись вітерцю- пустуну, час від часу впускають удаваних гостей. Ніби гора з пліч — то грається собі протяг. Аж тоді настало полегшення, а на стомлену чеканням душу ліг спокій.