16 березня
Я люблю цю жінку, її мову, її очі, її душу. Може, тому, що зовні вона дуже схожа на мого кумира ще із шкільних років — Катерину Білокур. Та й прожила вона все своє активне життя в Гречанівці, селі, яке розташоване за два кілометри від Богданівки, де безвиїзно прожила геніальна українська художниця. Як пройде, бува, Катерина Іванівна через Загреблю (цю місцину багато разiв малювала на своїх картинах художниця), то ось вона — Білокуришина хата, влітку з усіх сторін закрита від людського ока тільки височенними мальвами. Маючи за плечима освіти вісім класів сільської школи, ця розбита інсультом немічна жінка, яка весь свій вік тягнула тяжкий хрест української жінки- колгоспниці та яка основним гріхом тепер вважає, що сидить на шиї у своїх дітей, завжди дивує мене тим широким колом проблем, які цікавлять її, виходячи далеко за межі доччиного обійстя. Долі людей, виховання дітей, політичні події, баталії у Верховній Раді, мистецтво, події в усьому світі — про все вона має свою думку. Таку тактовність, любов до всього живого на землі, мудрість, цнотливість душі ой як рідко можна зустріти сьогодні й у високоосвічених жінок, які вважають себе інтелігентками. Я ношу їй читати не тільки «Марусю Чурай» Ліни Костенко, «Роксоляну» Осипа Назарчука, «Анатолія Солов'яненка» Алли Терещенко, а й газету «День». Ось і сьогодні чекаю вечора, щоб, захопивши свіжий номер «Дня», побігти до тьоті Каті.
