18 грудня
Сьогодні, як завше на вихідні, злетілися всі до рідної хати, до матері. Здавалося, ось нарешті вся родина вкупі — тільки радіти та втішатися, а її очі чомусь сумні й раз по раз поглядають на хвіртку. Певно, не витримавши того очікування, вийшла до воріт, вдивляється край вулиці — туди, звідки приїздить до села автобус. Спантеличено йду за нею, поглядом запитую: «Кого виглядаєте, мамо?» За мить — на її очах ледве помітна сльоза, на вустах — відповідь: «Знову наснилося, що до двору заходив старенький чоловік. Запитав, хто тут живе? А потім сказав, що він — мій батько. З війни на нього лише похоронка прийшла. Отак уві сні бачимося...»
Що тут скажеш — не вірте в сни, мамо? А що робити, коли хочеться? І ось ми уже вдвох стоїмо біля воріт і вдивляємося туди, звідки приїздить до села автобус...
