18 вересня
Останній вихід старого Джона в люди закінчився скандалом: його привели й здали, що називається з рук в руки, син Чорненького Дмитра із сусідом і сказали, мовляв, ще добре, що все добре, невідомо на що натякаючи. У селі старий був нашим сусідом, а Джон, то було його прізвисько ще з тих доісторичних для мене часів, коли «за Польщі» він їздив на заробітки до Америки й навіть встиг звідти до початку світової війни вернутися.
А ще я від когось чув, що старий — ровесник століття, тоді ж у вісімдесят першому йому мав би бути вісімдесят один. Того року десь у травні женили його старшого внука, сина тієї з дочок, яка жила на протилежному кутку села. На другий день по весіллі і старого Джона покликали, як у нас кажуть «на гості». Проте основні події того його останнього виходу в люди відбулися вже після гостей.
Повертаючись додому, вже у своїй вуличці перед ровом, де купаються гуси, старий Джон запримітив на лавці свого ровесника Дмитра Чорненького і спершу начебто просто присів біля нього відпочити. З чого почалася між ними дискусія достеменно ніхто не чув, з цього приводу потім ходило кілька версій. Зате коли на їхнi крики й на ґелґіт розполоханих гусей збіглися люди, то застали обох дідів на землі й наш сусід раз по раз намагався занурити супротивника головою у той рівчак, де купаються гуси, при цьому й сам щось викрикував, і наче б навіть не по-українськи...
Вже пізніше хтось із старших пригадав, начебто вперше Джон iз Чорненьким побилися ще юнаками, коли у вісімнадцятому розбирали фільварок і не поділили якогось стола з панських покоїв, й ворогували потім за всіх режимів...
Десь через півроку по тому старого Чорненького не стало. А Джон як зліг, так і пролежав ще вісім років, але з хати більше не вийшов... Пригадуючи цю історію, щоразу запитую себе: скільки ж треба часу, щоб забути образу чи пробачити підлість, якщо буває для цього і цілого життя мало?
