6 жовтня
На столичній станції метро «Хрещатик» натовп заносить мене до вагону й кидає в обійми пишнотілої пані. Після її обурення та моїх вибачень ми вдивилися одна в одну — і одночасно видихнули: «Ти-и?». Ця пані 25 років тому була Лідкой, моєю однокурсницею. Відмінниця з поліського села, на п’ятому курсі вона вийшла заміж за киянина. З тих пір ми не бачилися.
Після перших розпитувань Лідка сказала, що навесні поховала маму.
— Лишень як мами не стало, я зрозуміла, що сама її довела. — У голосі Лідки біль і відчай. — Вона ж одна город для нас обробляла, курей і свиню вигодовувала, корову тримала. І ніколи нічого для нас не жаліла: «Вам же потрібно, — казала, — у вас дитина росте, а в місті ж все таке дороге!». А самій же нічого ніколи не потрібно було, а пенсія у неї була аж 65 гривень, і ту по півроку не платили. А в селі ж як важко вижити самій, гірше всього взимку — одна машина дров 500 гривень! А ми ж сиділи в місті на поверсі в добрі, як пани, як свині!..
Слухаючи доглянуту Лідку, думаю про те, як часто мамина турбота сприймається як щось належне. Як повітря, яким дихаєш. І про те, що запізніле каяття не в силах вгамувати докорів сумління.
На «Лівобережній» натовп виніс Лідку з вагону — розмазуючи сльози та косметику по обличчю, вона махнула мені рукою.
