21 лютого
Ви схожі на мою маму.Так сказала одна із школярок після уроку, який я проводила в їхньому класі. Дівчинка підійшла й дивилася прямо в очі. Я теж багато прочитала в її оченятах.
— А що, мами немає вдома? На заробітках? — запитала.
— Як ви здогадалися? — здивувалася моя учениця й по-дитячому пригорнулася, висловлюючи тим самим повну довіру.
Здогадатися було неважко. Не просто так шукають українські діти ХХІ століття рідних рис у чужих обличчях. Заробітчанство нині — це не поодиноке явище. Скоріше сформований пласт нації, який залягає між століттями як знак протесту проти ганебного становища українців на своїй рідній землі.
Багато чого змінилося на Землі за роки поневірянь українців, не змінилася лише біль та тривога розлуки, що відділила матерів від їхніх дітей. Не зникла туга, висловлена Богданом Лепким «Чуєш, брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнурком журавлі у вирій». Та й у «сірих шнурках» журавлів, спрямованих на Захід у пошуках заробітку, нині жіноче обличчя. І в серцях їхніх особливий тягар. Якщо колись турки продавали наших бранок на невільничих ринках, то сучасні українки продають самі себе. Ні, не продають, а купують неволю, яка багатьом руйнує родину або комусь стає іншим життям.
...Моя учениця розповідає про свою маму. Слухаю зі змішаним почуттям тривоги, болю й образи за наших дітей. У той же час намагаюся хоч якось виправдати довіру юної приятельки: чи добрим словом, чи поглядом, чи дружньою порадою. Відчуваю, що тепер це мій обов’язок. Бо ж я так схожа на її маму.
