6 травня
Мабуть, історики, так десь через сотню-другу літ, шукаючи прикмети для визначення назви епохи, в якій ми живемо, обов’язково назвуть моря, створені руками людини. У другій половині минулого століття вони розлились у пустелях, у тайзі, на середньоруських рівнинах, на українському Поліссі та в херсонських степах. Захлинаючись від славослів’я, радянська пропаганда підносила до небес створення штучних водоймищ, які нівечили русла великих річок, стираючи з лиця землі безліч самобутніх Бірок, Сваром’їв, Нижчих Дубечень — маленьких і великих сіл, що довірливо тулилися до Дніпра, знищуючи тисячі гектарів землі, де сіявся хліб, де буяло метрове різнотрав’я на заплавах річок і лугах, заливаючи їх водою, яка вже через декілька років ставала зеленою драглистою речовиною, в котрій вільно почувалися тільки водорості та жаби.
Ось як просто, загордившись подібними розливами, не помітити, продивитись, не оцінити крихітне джерельце в старому яру: б’ється на землі водяне сердечко не більше горішка, ледве колише піщинки біля себе і завмирає, коли впаде на нього збитий вітром вербовий листочок. А водиця в ньому чиста-чиста, як сльозинка з дитячого очка, аж солодка на смак.
