16 квітня
Чомусь останні декілька років перестали снитися сни. З білими завидками слухала, як колеги на роботі досить часто ділилися побаченим уві сні, старанно тлумачили одна одній, що б могло значити те хитросплетіння химерних подій, які з’являлися у їхній підсвідомості останньої ночі.
Ті, кому сняться страхіття з падіннями з гори або видиранням на неї, хто, встаючи вранці, з полегшенням зітхав, що закінчились нічні кошмари, заздрили мені та, іронізуючи, розважливо радили компенсувати страшні сни реальними подіями у світі.
Що я й робила, ретельно перед сном вникаючи у смисл повідомлень про бойові дії в Іраку.
Тому й не дивно, що глухої ночі із середи на четвер, коли весь світ солодко спав, чекаючи квітневого ранку, що врешті-решт мав бути теплим по- весняному, простір наді мною наповнився страшенним гуркотом ескадрильї військових літаків, від якого, здавалось, лопнуть барабанні перетинки у вухах. Усе живе на землі бігло, летіло, падало, лементувало від жаху. Від баченого і чутого хотілось втиснутись у будь-яку шпарину в землі, стіні, будь-де, аби не бачити і не чути, аби зникнути, розчинитись у повітрі. Від жаху калатало серце в грудях. І коли свідомість вернулась до голови і стало зрозуміло, що це лише жахливий сон, яким Божим раєм здавався цей спокій і тиша в благословенний передсвітанковий час, коли сонце ще тільки збирається благословити цей світ, в якому десь там, за далеким морем і високими горами, люди не уві сні, а наяву гинуть під ревіння чужих літаків у рідному небі.
