11 вересня
Кажуть: життя — то дорога. Про себе завжди додаю: і до того ж — кому яка. Хтось іде, приспівуючи, минаючи перехрестя доль і зустрічаючись на них із випадковими людьми ненадовго, хоча іноді й дуже близько. А хтось, як і я , бреде шляхом, розмитим каламуттю талої води, розбитим часом і чиєюсь примхою, через яри невдач і переярки осуду, під зливою брудної лайки, в заметілі чужих прокльонів. На перехрестях долі, як і на вокзальному пероні, вдивляюся пильно в обличчя. Шукаю й не знаходжу того, одного-єдиного, якого назову своєю долею. І знову виходжу на дорогу. Іду, піднявши гордо голову. З надією в очах і з передчуттям у серці — так хочеться Його зустріти. Раз і назавжди. Сьогодні і навіки.
...Врешті, заглядаю в очі кольору неміцного чаю і враз розумію — ось вона, моя доля. Хвалю тебе, Господи, за цю зустріч і за всю дорогу, хай навіть таку важку й нестерпно довгу.
