20 червня
Зустрів приятеля — сивочолого і добре знаного в місті лікаря. Привітавшись, він якось із болем і сумом зразу ж заходився розповідати. Виявляється, щойно зустрів у різноголосому базарному юрмищі кума, з яким не бачився років зо два. Той, зрадівши, висипав на нього «мішок» новин. Головна — його син уже в столиці. На фірмі працює, заробляє — дай, Боже, кожному! Вже й авто має. Та живе там як вареник у сметані. Молодець! А цінують його там як! Щоправда, квартири своєї ще не має, але незабаром буде. Обіцяє й нас забрати. Та головне, що із провінції відразу у Київ пішов — угору! Отак треба жити! Так, розхвалюючи свого сина хвилин із тридцять, кум раптом і поспіхом розпрощався і побіг: десь там біля входу чекає на нього друг- рибалка.
«Пішов, аж побіг, — каже мій приятель,— а про мого сина — його хрещеника, навіть не спитав. А що питати — мій он дома, тут на залізниці вагони ремонтує. Ото йду і не знаю, чи радіти за його сина, чи сумувати, що за мого й не спитав. І чого то навіть не спитав?». Утішаю його: не сумуйте, друже. Ваш син роботящий і росте порядною людиною. І не заздріть йому. Он і Назарій Яремчук нам заповідав: «Дай, Боже, до старості не знати чорної заздрості...» А кума простіть. Уміння прощати — то особлива риса Людини. А вчора він зателефонував: «Я простив кума», — сказав він.
