4 квітня
Недавно я побачила себе у дитинстві. Ні, не уві сні, не у спогадах. Сама собі я з’явилася в особі маленького хлопчика, що їхав з мамою у тролейбусі. Він намалював на запітнілому вікні три вертикальні лінії, пересічні з двома горизонтальними. «Що це?» — запитала його мама. «Це хрестики-нулики», — відповів син. «Які ж це хрестики-нулики? Ось. Ось це правильно...», — вивела рисочни вона. Хлопчик знов було підніс руку до скла, але не встиг нічого намалювати. Зі спотвореним злістю обличчям матуся грубо відштовхнула його долоньку. Мені здалося, що їй стало ніяково. Почала обсмикувати його курточку, показуючи подрузі її добротність. Але засмучений хлопчик не помітив цього, як, напевно, і раніше. Чи вибачиться вона перед ним, чи стане поводитися інакше? Навряд чи. Чи можна засуджувати її? Адже ми «жертви жертв». Може бути, я побачила майбутнє хлопчика у цій жінці. Чи буде він самостверджуватися, намагаючись вилікувати рану, за рахунок своєї дитини, втлумачуючи йому: «Ні, я правий. Правий! Правий!!!». На тому вікні залишили частину свого дихання безліч людей: ті, що вже вийшли і присутні. Залишать і ті, хто прийде на їхнє місце. Адже дві вертикальні лінії, пересічні з двома горизонтальними — це ще і символ гратів в’язниці.