27 березня
Передмістя є передмістя. Його досі й Ужгородом не називають, а селом. Над баром-дискотекою, на другому поверсі, живу. Все, як завжди — нічна музика, ранкові співи. Та сьогодні щось не так. Пішов на пробіжку між недокурками і пляшками, а бармен чимось збентежений, двері вперше на замку. Відкрив. Ба — і громіздкі залізні ворота закриті. Перескочив через них, добіг до дальніх скель, поплавав у озері — і всю дорогу назад у голові різні припущення, думки: «Що за НП? Мабуть, наліт. Господарю пригрозили з гранатометів обстріляти, закласти міну під кабак... Бідна моя доля!»
Все виявилося простіше.
Бармен завжди вішав свою куртку на вішалку біля кухні. Вночі якийсь хлопчина спробував її вкрасти. Це так вразило бармена, як пересічного американця напад на сусідський банк. Він і «замурувався» на совість.
